Tatjana після роздумів вже впевненіше пообіцяла допомогти знайти роботу.
Наступного дня, прогулюючись по Парижу, він зайшов у банк «Креді Ліоне».
Запитав, як відкрити рахунок. Виявилося, зовсім нескладно. Послужливий клерк узяв його німецький паспорт, наклацав на клавіатурі комп’ютера все, що було необхідно. Потім запитав адресу. Спершу, трохи розгубившись, Нік назвав по пам’яті адресу Tatjanи. Потім запитав, що робити, якщо раптом переїде.
– Нічого страшного. Дасте нам знати. А ми вам за цією адресою вишлемо чекову книжку і картку для банкоматів.
Поклав спершу на рахунок тисячу франків. Сходив у готель і через годину додав до цієї тисячі решту, крім залишених на кишенькові витрати п’яти тисяч. Клерк послужливо прийняв німецькі марки. Відразу перевів їх у франки і побажав Нікові значних ділових успіхів.
Нік кивнув і, щойно вийшовши з банку, замислився: до чого тут ділові успіхи? Видно, клерк сприйняв його за німецького бізнесмена, що почав свій бізнес у Парижі.
Увечері Tatjana вийшла з роботи знервована і втомлена. Ледь помітно всміхнулася Нікові, що зустрічав її.
– Ходімо куди-небудь посидимо, випити хочеться. Цілий день шарпанина!
У кафе за чашкою еспресо з коньяком вона розповіла, що цілий день дзвонили якісь нові росіяни й вимагали Терещенка – він щось наплутав із оплаченим колективним квитком. А Терещенка немає, він тільки завтра, в п’ятницю, приїздить, але щоб вони йому не влаштували відразу скандал, довелось їх обдурити і сказати, що він буде з понеділка.
Нік насторожився. Згадався загнаний у кут Вайнберг, за яким полювали як мінімум дві сторони. Ситуація з Терещенком вже ставала схожою на ту, з Вайнбергом. Та й сам Терещенко, здається, стеження за собою помітив. Може, тому й вирушив у це відрядження. В усякому разі, відтягувати зустріч з ним було не можна. Це Нік зрозумів одразу.
– Підемо завтра ввечері в кіно? – запитала Tatjana, трохи заспокоївшись.
– Завтра не можу, – з жалем у голосі мовив Нік. – Завтра у мене зустріч. Щодо роботи. Давай післязавтра?
– Давай, – охоче погодилася дівчина.
80
У четвер із самого ранку мела поземка. Віктор прокинувся рано, годині о шостій. За вікном лежала темрява, але ця темрява сипала сніговою крупою у вікно і, може, саме цей сніговій розбавляв передсвітанкову млу ледве помітною білизною. Іра і Яночка ще спали. До приїзду таксі залишалися дві години. Віктор одягнувся, заварив чаю і вийшов із чашкою на веранду, де було по-зимовому холодно. Ввімкнув лампочку, що звисала з дерев’яної стелі. Над чашкою з чаєм здіймалася пара. Холод бадьорив шкіру. Вітер жбурляв снігову крупу в усі вікна веранди.
Сьогодні о третій годині дня він буде в Парижі. У це майже не вірилось. Але так воно й буде. Він просто знав це. Тільки коли він повернеться? Нічого про це Георгій йому не сказав. Мовби це й не було важливо. Минулого разу, коли літав у Лондон, Віктор чітко знав дату відльоту й дату повернення. Зараз про повернення ні слова не було сказано. Але через кілька годин квиток буде у нього в руках, і він усе побачить. Усе дізнається і, якщо не встигне зараз, то прямо з Парижа передзвонить Ірі. Телефон уже поставили. Номер він переписав.
«А яка зараз погода в Парижі?» – подумав Віктор.
О восьмій біля хвіртки будинку зупинилася біла «Волга». Віктор поцілував дружину, що прокинулася. Повідомив про терміновий від’їзд. Новина її не порадувала.
– Коли назад? – запитала вона.
– Я подзвоню.
Київ проїздили якраз саме в розпал зимового світанку. Вікна будинків світилися, сяяли вуличні ліхтарі.
Серце стискувалось у Віктора, коли промайнули праворуч його багатоповерхівка та «дорога життя», що вела до неї. Харківське шосе вперлось у круглу клумбу-розв’язку, з якої починалася траса на Бориспіль. Перед шпаківнею ДАІ пригальмували, й тут же водій натиснув на газ. Траса мовби не піддавалась ожеледі. Нечисленні машини мчали та обганяли стареньку «Волгу», але й вона не ганьбилася – спідометр тримав стрілку на ста десяти кілометрах.
На трасі їх остаточно наздогнав світанок. І щойно Віктор це помітив, у салоні автомобіля прозвучала трель чужого мобільника.