– Так, так… ми на дев’ятнадцятому кеме, – почувся спереду голос водія, що однією рукою міцно утримував кермо. – Що? Ні, чисто… зрозумів… Спокійний, так. Зрозумів.
Віктор здогадався, що частина розмови, якщо не вся, стосувалася його. І тепер чекав од водія хоч би кількох слів. Але водій мовчки вів машину далі.
Знову заспівав свою трель мобільник. Цього разу в кишені пальта Віктора.
– Слухай, – почувся з трубки заклопотаний голос Георгія. – У нас халепа. Зі складу пропали обидва контейнери. Сталося це близько третьої ночі. Видно, наші хлопці розслабились, і їх зняли з поста. Якщо це частина єдиного плану, то вони нас перехитрили. Будь обережнішим. Пахне пасткою. Але, може, я й помиляюсь.
Віктор тримав трубку біля вуха й гарячково думав. Новина його дійсно вибила з колії. Як можна було так легко вивезти з військового складу два величезні контейнери? Це навіть уявити собі було неможливо. Але ж сталося!
– Але там же хлопці в одному… – розгублено сказав Віктор.
– Ми шукаємо і шукатимемо… Але зчиняти галас із перекриттям доріг не можна. Принаймні зараз!
Мимо промайнула зупинка приміського автобуса. Звернули з траси на пряму дорогу, що впиралася в Бориспільський аеровокзал.
– Але ви постарайтесь їх знайти, – наголосив Віктор.
– Знайдемо-знайдемо… – сказав Георгій і з жалем прицмокнув язиком. – Гаразд… до зв’язку! Подзвоню, коли будеш у Парижі.
Віктор заховав мобільний у кишеню. Спіймав на собі через дзеркальце над лобовим склом холодний погляд водія.
Заїхали на платну стоянку. Вийшли разом. Водій узяв із рук Віктора сумку.
– Пройдете через службовий, – говорив на ходу, не обертаючись, водій. – Паспорт тримайте для французів. Тут не показуватимемо.
– Як не показуватимемо? Чому?
– Щоб по комп’ютеру не видно було, що ви покинули Україну. Зрозуміло?
Віктору було незрозуміло, але він кивнув. Водій не здавався йому людиною, від якої можна було почути якесь зрозуміле пояснення.
Пройшли на новий лівий термінал, там пірнули в непримітні двері, за якими стояв охоронець у звичному камуфляжі. Охоронець кивнув водієві й показав поглядом ліворуч, на коридор. Вони пройшли довгим коридором і вийшли на льотне поле. Водій глянув на годинник, потім, уже не звертаючи уваги на Віктора, роззирнувся уважно навсібіч. Зупинив погляд на автобусі, що під’їхав до виходу на посадку з головного терміналу. До автобуса вийшли декілька пасажирів.
Водій простягнув Вікторові посадочний талончик-обрізок із позначкою ряду та місця. Кивнув на автобус.
Віктор заквапився, не оглядаючись і відчуваючи наростання хвилювання. Вже з вікна автобуса подивився на лівий термінал, де щойно стояв разом із водієм таксі. Там нікого не було.
Подивився на посадочний талончик. Подумав: а де ж зворотний квиток? У руках відчув холод.
Автобус повільно їхав до сріблястого «боїнга».
Віктор піднявся по трапу, стюардеса, поглянувши на його посадочний талончик, указала на місце.
Віктору стало ще холодніше. Засунувши сумку під ноги, він виглядав у ілюмінатор. Тільки тепер до нього почав доходити сенс сказаного Георгієм. Просочування інформації про Миколу Ценського в будь-якому разі було чимось на зразок приманки на порозі пастки, в яку мав потрапити він, Віктор. Але в тій можливій пастці він збирався діяти, збирався змагатися, пограти в гру «хто кого з’їсть», незважаючи на те, що був явним новачком у цій грі. Тепер він уже сидів у літаку і знав, що супротивниками було зроблено складний і досить грубий хід – крадіжка двох величезних контейнерів, у одному з яких разом із апаратурою спостереження перебували двоє його товаришів. Такий хід був таким же радикальним, як може бути радикальним звичайне вбивство. А значить, якщо і вказівку «зловити і знешкодити» Ценського, вказівку, що практично підказала місцезнаходження цієї людини, було передано тими ж, хто мав відношення до зникнення контейнерів, – то від них і в Парижі можна було чекати чого завгодно. У принципі, для них майже однаково небажаними були і Микола Ценський, що вийшов на слід небезпечно великих грошей, і Віктор Слуцький, що заважав їм у Києві.
Літак розвернувся, вирулив на злітну. Стюардеси пройшлися по рядах, перевіряючи пристебнутість ременів. Розгін. Відрив. Додатковий тягар у грудях.
Виглянув в ілюмінатор. Земля різко йшла вниз і назад. Відчулося незбагненне полегшення. У Віктора вирвалося зітхання, яким зазвичай людина відрізує від себе минуле, зітхання надії на майбутнє. Він окинув поглядом салон літака, обличчя пасажирів і несподівано зупинив свій погляд на чоловікові, що дивився просто йому в вічі. Вони немов уперлися поглядами один в одного.