Нік утрачав терпіння. Він зробив крок уперед і спрямував дуло пістолета в лоб П’єру.
П’єр подививсь у вічі Ніку. В його погляді з’явились і раптова розгубленість, і роздум. Але страху не було.
Віктор заворушився. Паузи, заповнені обміном поглядами між Ніком і П’єром, ставали все більш напруженими й ось-ось могли призвести до розв’язки.
– Ніку, – тихо мовив Віктор. – Спочатку треба обшукати будинок…
Нік перевів подивований погляд на Віктора. Було видно, що запропонована думка зачепилася за його свідомість.
– А ти знаєш, що треба шукати? – запитав Нік.
– Ні, – признався Віктор. – Але гадаю, що знайдемо…
– Знайду, – загальмовано поправив його Нік. – Уставайте! – наказав він обом.
Потім озирнувся на всі боки. Зупинив погляд на книжковій шафі.
– Йди туди, – наказав Нік П’єру, – і витягай усе на підлогу! – А ти, – Нік перевів погляд на Віктора, – переглядай і шукай!
П’єр повільно підвівся. Потім – Віктор. П’єр знімав із полиць книги і опускав на підлогу. Віктор знехотя перегортав їх.
– Неправильно, – обережно мовив Віктор. – Треба в інших місцях…
– Звідки ти знаєш? – роздратовано запитав Нік і раптом ніби почув не свій, а чужий і при цьому знайомий голос, знайому інтонацію.
– Я ж слідчий карного розшуку, – відповів Віктор і тут же спіймав на собі здивований погляд П’єра.
Нік пропустив відповідь повз вуха. Він стояв із розкритим ротом. До нього дійшло, що у своєму голосі він відчув голос Сахна, його інтонацію. Ніку стало зрозуміло, що й поводився він зараз так само, як Сахно. Як Сахно у Вайнберга під Тріром або в Уберкрафта в Ойскірхені. Спантеличений Нік усе ще запитливо дивився на Віктора.
– Я слідчий, – повторив Віктор, подумавши, що його не розчули. – Із Києва.
– Із Києва? – перепитав Нік. Струсонув головою, немов проганяючи видіння. Знову спрямував опущену було руку з пістолетом на П’єра, при цьому не зводячи погляду з Віктора. – А де потрібно шукати?
Віктор розгледівся в кімнаті.
– Напевно, не тут, – мовив він.
– Ну, підемо на екскурсію, – кивнув Нік. – Ходімо!
Він вивів їх у коридор-передпокій, підганяючи пістолетом. Утрьох піднялися на другий поверх.
Оглянули дві спальні, кабінет, ванну кімнату з джакузі, комірчину. Коли всі двері були відчинено, Нік запитливо подививсь у вічі Віктору.
– Кабінет, – сказав той неголосно.
– Добре, – кивнув Нік.
У кабінеті Нік знову змусив П’єра витягати шухляди з письмового столу і передавати все до рук Віктору, який швидко переглядав папери та предмети.
Нік підійшов ближче і стояв просто перед ними. Коли зі столу було витягнуто всі чотири шухляди, Нік заглянув у нішу, що відкрилася. Щось здалося йому дивним.
– Подивися там, – наказав він Віктору.
Віктор простягнув руку в нішу й витягнув коричневий конверт із грубого паперу, що лежав під ящиками. Заглянув усередину. Витягнув кілька чекових книжок, в яких залишилися тільки корінці відрізаних чеків. Самі чеки були відсутні. На корінцях стояли печатки банку та суми.
– Дай сюди, – наказав Нік.
Проглянувши використані чекові книжки, Нік зрозумів, що належали вони представництву «Аерофлоту». Суми, проплачені представництвом, варіювалися від п’ятисот тисяч франків до п’яти мільйонів.
Вивчивши корінці, Нік зрозумів, що по них визначити, на кого було виписано ці чеки, неможливо.
– Кому платили? – запитав Нік у П’єра.
П’єр мовчав.
Раптовий напад злості охопив Ніка. Він ударив П’єра нижньою частиною рукоятки пістолета в обличчя. П’єр упав на стіл. Стіл від’їхав на декілька сантиметрів до вікна, за яким було темно і тихо.
– Давай я сам пошукаю, – запропонував Віктор. – Ти ж утомився…
Ніку й самому було ясно, що він утомився. Навіть не втомився, а зголоднів. І цей голод наче підігравав його роздратуванню та злості. Віктор не викликав у ньому ні особливої довіри, ні побоювань. Слово «Київ», вимовлене ним кілька разів, немов захищало його в очах Ніка. Захищало не повністю. Тільки пом’якшувало погляд.
Нік, перехопивши пістолет лівою рукою, правою пройшовся по одягу Віктора.
Не намацавши ніякої зброї, кивнув. Наказав П’єру йти в кухню.
Вони спустилися на перший поверх, залишивши Віктора нагорі.
У кухні Нік наказав П’єру відчинити холодильник. Стоячи перед відчиненим холодильником, він показав П’єрові, що треба витягнути й покласти на стіл. Потім П’єр під дулом пістолета різав салямі, ламав багет і відкорковував червоне вино.
Час від часу він кидав на Ніка абсолютно приголомшений погляд. Обличчя його виявляло цілковите нерозуміння. Він мовби вже й не намагався зрозуміти, що врешті-решт сталося цього вечора. Чому присланий на допомогу кілер хотів вистрелити в нього? Чому тут з’явився слідчий карного розшуку з Києва? І чим пояснити дивну поведінку цього чоловіка, який почав стеження за ним іще днів десять тому, а тепер поводився так, як ніякий професіонал поводитися не став би.