– Скажи їм свою адресу!
Вони вибігли з будинку, але Віктор раптом повернувся на мить у будинок і з’явився знову, стискаючи в руці якісь ключі. Перебіг через вулицю, гукнув Ніка, щоб наздоганяв його. Вставив ключ запалювання в мотоцикл, який стояв там.
Нік наче був радий, що ніяких рішень приймати не треба було. Втома – і фізична, й емоційна – пригнітила його. Він безвільно всівся на м’яке сидіння мотоцикла, вхопившись руками за хромовану ручку-перегородку, що розділяла довге сидіння надвоє.
Мотоцикл рвонув уперед, вискочив на порожню дорогу й помчав, заревівши мотором, у бік центру.
Мимо промайнув знайомий китайський ресторанчик.
82
Через годину, промчавши на мотоциклі через центр Парижа, вони залишили мотоцикл біля входу в стриптиз-бар, а самі нервовою поквапливою ходою пішли в інший бік. Це був якийсь інший віддалений район Парижа. Подібно до району, де жив П’єр-Петро Терещенко, тут бурхливе життя подавало ознаки тільки в центрі кварталу. Навпроти входу в стриптиз-бар виднівся вихід із метро. Все було сплановано для максимальної зручності жителів.
Одначе тут, на відміну від попереднього району, за межами міні-центру зі станцією метро тяглися невеликі фабрики, що перемежалися зачиненими цього дня оптовими магазинчиками госптоварів, дитячих пластмасових іграшок і навіть парфумерії, що, скоріше за все, не мала ніякого відношення ні до «Шанель», ні взагалі до Франції.
За магазинчиками різкою яскравою плямою вирізнялася освітлена вітрина кафе чи бару. Точно можна було сказати тільки те, що за вітриною всередині закладу наливали пиво, оскільки саме пивну пляшку розміром із людину було вигнуто зі світних неонових трубок на вітрині.
Зайшли й одразу всілися за перший від дверей столик. Інші були зайняті.
Над Віктором завис офіціант. Віктор кивнув на Ніка.
Офіціант теж перевів погляд на Ніка.
– Два пива, – замовив Ценський. – Вип’ємо, і я поїду додому…
Віктор подивився на Ніка трохи приголомшено.
– Куди додому?
– Це моя справа, де у мене дім, – сказав він, нервово оглядаючись на всі боки.
У кафе сиділа в основному публіка південної зовнішності. Щось подібне до французького варіанту «осіб кавказької національності»: араби, марокканці, греки і за дальнім столиком – чи то в’єтнамці, чи то китайці.
– Мене звуть Віктор, – мовив Слуцький, який раптом зрозумів, що ще не відрекомендувався.
– Як мене звуть, ти знаєш, – кивнув Нік.
– Так, знаю. І мене прислали тобі допомогти, – голос Віктора звучав невпевнено. Віктор немов заздалегідь підготувався, що Нік не віритиме жодному його слову. – Ми навіть знайшли ваш контейнер із речами.
– Контейнер із речами? – Нік зачепився поглядом на Вікторі. Недавнє минуле, що вже здавалося чимось із чужого життя, боляче кольнуло в пам’яті. – А навіщо його було шукати, він що, пропадав?
Віктор непомітно прикусив нижню губу, зупиняючи себе. Він насправді не розумів, як і про що говорити. Але говорити потрібно було обов’язково. Мовчання об’єднує людей тільки в хвилини скорботи.
– Так, він пропадав і, здається, частина речей теж пропала.
Нік знизав плечима.
– Але якби не твоя дружина, ми б узагалі його не знайшли… – Віктор облизав губи – вони все ще були пересохлими. Від хвилювання, мабуть. Він знову починав хвилюватись, усвідомлюючи, що обманює Ніка, адже заново зниклий контейнер іще не знайшли.
– Моя дружина? – відморожено перепитав Нік після паузи.
Офіціант поставив перед ними по високій склянці пива.
– Так, вона приїжджала… взяла гроші у Валентина… Вона…
Нік примружив очі, дивлячись на Віктора.
– Вона загинула… разом із Володькою, – голос Ніка затремтів. Нагадування про дружину немов повернуло його в реальність, од якої він подумки давно втікав. Додало якогось безглуздя в цю розмову.
– Вона приїжджала тиждень тому до Києва, – мовив здивований Віктор. – А хто тобі сказав, що вона загинула?
– Вона згоріла під час пожежі на дачі в Саратові… Ще наприкінці осені…
– Хто про це сказав? – повторив своє запитання Віктор.
– Іван Львович…
Віктор швидко зміркував, про кого говорить Нік, – про того самого полковника, що виманив його з Душанбе та пообіцяв роботу і квартиру.
– Ні, вона жива. Я сам зустрічав її на вокзалі. Якщо хочеш, я її опишу… – І, не чекаючи згоди, Віктор описав її по пам’яті, не забувши і про пухову хусточку на голові, що так йому запам’яталася. – Вона, коли підійшла, ще сказала, що не переходила на твоє прізвище. А я на табличці написав «Тетяна Ценська»…
Нік дивився на Віктора поглядом, сповненим гіркоти. Він мовби й не слухав, що йому говорили.