У кишені у Віктора неголосно задзвонив мобільний.
– Ви де? – запитав Георгій.
– Не знаю, – зізнався йому Віктор, не зводячи напруженого погляду з Ніка, що завмер. – Ми через увесь Париж перемахнули. Сидимо в кафе.
– Усе гаразд?
– Так. Тільки Микола вважає, що його дружина і син загинули. Про це йому Іван Львович іще восени повідомив…
– Пальчик не загубив?
– Ні, тут.
– Дивись, головою за нього відповідаєш… Так що Ценський? Як він тобі? Він нам, узагалі-то, вже не потрібен…
– Як не потрібен? – злякався Віктор, для якого прихований зміст цієї короткої фрази видався страшнішим за явний. – А у справі Броницького…
– Це вже не важливо. Свою справу він зробив. Якщо хочеш, можеш відпускати його на всі чотири сторони.
– Як відпускати? – У голосі Віктора прозвучало обурення.
– Гаразд, жартую! Ти з ним спільну мову знайшов? – запитав Георгій. – Він нам іще потрібен. Тепер слухай уважно: знайдете через годину готель і оселитеся там. Я за годину передзвоню і скажу, що робити далі.
Нік і Віктор вийшли на вулицю. Попереду метрів за двісті світилася неонова табличка «Пансеон». Пройшли туди. Нік, що відчув подвійну втому, спокійно та поступливо сприйняв слова Віктора про те, що потрібно оселитися в готелі й чекати подальших вказівок.
Біля стійки реєстрації стояли двоє дівчат у шортах і відверто «робочих» напівпрозорих блузках, зав’язаних на животі вузлами. Вони запитливо озирнулися на чоловіків, що увійшли.
– Переночувати? – грайливо запитала блондинка.
Віктор оглянувся на Ніка. Нік кивнув блондинці.
На її погук за стійку зайшов товстун, що невідомо звідки з’явився. Взяв у руки ручку, запитав прізвища і на слух уписав їх у зошит.
Довелося заплатити вперед за добу. Як пояснив товстун, таке в них у готелі було правило. Та й готель виявився дуже дешевим.
Отримавши ключ від подвійного номера, вони піднялися на другий поверх.
– Я до вас через годинку загляну! – пообіцяла, посміхнувшись, блондинка.
Як тільки вони зачинили за собою двері, продзвеніла трель мобільного телефону.
– Влаштувалися? – запитав Віктора Георгій.
– Так.
– Тепер прийміть душ, наведіть невеликий безлад у номері й виїжджайте на Ліонський вокзал. Сядете на експрес до Ліона. Там одразу в аеропорт. На ваші прізвища буде замовлено два квитки до Північного Кіпру через Стамбул. Виліт о сьомій ранку. На Кіпрі попросите візи не в паспорт, а на вкладиш. Зрозуміло?
– Так, – сказав Віктор. – А що робити на Кіпрі?
– Там вас зустрінуть і все пояснять. У вас п’ятиденний відпочинок біля Кіренії. Решту дізнаєтеся там. Пальчик тримай при собі, в кишені! Головою за нього відповідаєш!
Віктор заховав мобільник у кишеню. Зітхнув і подивився на Ніка. Нік спіймав погляд.
– Треба від’їжджати, – мовив спроквола Віктор. – Зараз…
– Куди? – запитав Нік.
– У Ліон, звідти літаком – на Північний Кіпр.
– За грошима?
Запитання застало Віктора зненацька. Він відчув у цьому припущенні, що Ніку відомо більше, ніж йому.
– Чому за грошима? – перепитав він. – У нас там п’ятиденний відпочинок.
Нік кивнув. Він думав, чому досі ніхто не запитав його ні про код, виявлений ним на нижній частині панцира черепахи з будинку Погодинського, ні про те, що вдалося дізнатися від Вайнберга. Звичайно, вони, можливо, нічого самі про це не знали і вже, звичайно, не могли знати, що Вайнберг розповів йому про ці мільярди. Але ж вони явно шукали гроші, ці самі гроші. І він знає, в якому банку вони лежать. Він пам’ятає – «Норд Медітерраніен Бенк». Він знає код, якщо, звичайно, цей набір літер і цифр не є чимось іншим. Але чим він іще може бути? За цим кодом заховані гроші, й, видно, саме ці мільярди, отримати які повністю можуть тільки троє, з’явившись особисто.
Вайнбергу не було сенсу брехати, а значить, по одному, навіть маючи код, можна було отримати тільки 10 відсотків. Але ж і 10 відсотків від чотирьох мільярдів – це величезні гроші!
– Мені треба подзвонити, – сказав раптом Нік, озирнувшись на телефон, що стояв на столику.
Віктор стенув плечима.
– Дзвони. Тільки не говори, де ми і куди їдемо!
Нік, що сприйняв спочатку Віктора як тихого і небезпечного чоловіка-пастку, розслабився.
Набрав номер Tatjanи. Вона виявилась удома. Розповів, що повинен поїхати на декілька днів у справах. Повернеться – відразу подзвонить. Хотів було попередити, що на її адресу прийде його чекова книжка та картка для банкомату, але, покосувавши поглядом на Віктора, промовчав. Попрощавшись із Tatjanoю, підійшов до вікна, за яким світилися легкі веселі вогники Парижа. З будинку навпроти долинала музика, й на балконі, голосно розмовляючи, курили двоє дівчат.