– Кальмари будеш? – запитав Нік у Віктора.
Той кивнув.
До кальмарів узяли білого «Мозельського». Вино було напівсухе, з приємною кислинкою.
Нік і Віктор приготувалися терпляче чекати на своє замовлення, та вже через кілька хвилин біля них з’явився смаглявий офіціант. Він приніс маленькі тарілочки з суфле із креветок.
– Ми цього не замовляли, – сказав здивований Нік.
– Це закуски, – пояснив офіціант. – Вони йдуть до кожної основної страви…
У ресторані з’явилися ще декілька клієнтів, і Нік спостерігав, як і навколо них закрутився офіціант. Збоку метушня, що створювалася подачею «мез», чимось була схожа на танець. Тільки музики в ресторані не було. Вона зазвучала пізніше, після того, як Самві запалив камін, біля якого вони сиділи.
Вино закінчилось, і вони замовили ще. Від каміна йшло живе тепло. Сам хазяїн приніс їм по величезному блюду, де з «нірки», виритої в горі зеленого салату, виглядав запечений кальмар. На краю блюд лежало по половинці великого лимона. Нік упевнено взяв свою половинку і видавив на кальмара і салат.
– Ти що, знаєш, як усе це потрібно їсти? – не без заздрості в голосі запитав Віктор.
– Ні, але якщо дають лимон – потрібно його видавити, – впевнено мовив Нік.
Турецька пливка музика нагадувала колискову. Вона звучала неголосно і ненав’язливо.
Віктору раптом здалося, що за ними хтось спостерігає. Дивне відчуття виникло немов само по собі, адже Віктор на всі боки не оглядався. Він завмер на мить, утупившись у свого ще недоїденого кальмара. Потім обвів поглядом ресторан. Повернувши погляд на Ніка, він відзначив чоловіка, що самотньо сидів за найдальшим од них столиком. Майже інтимне освітлення низеньких свічок не дозволяло бачити облич інших відвідувачів.
Хвилювання, що несподівано з’явилось у Віктора, само собою вляглося. Він заспокоївся, повернувся до кальмара.
– Ти чого зблід? – запитав його Нік.
– Не знаю, спекотно, – Віктор кивнув на камін.
– Від спеки зазвичай червоніють, – мовив Нік.
Підійшов Самві, запропонував ще вина. Час плинув повільно. Музика знову затихла. Чутно було тріск вогню в каміні. За порадою ввічливого Самві замовили каву «саде» – гірку та міцну, зварену по-турецьки. До кави Самві приніс политі медом горіхові кульки.
– Це за рахунок ресторану, – сказав він.
Настрій у Ніка і Віктора був наприкінці вечора майже святковий. Минуле і сьогодення немов відпустило їх на якийсь час.
Нік запитав Самві, чи можуть вони заплатити доларами.
– Звичайно, – відповів хазяїн. – Але не сьогодні.
Нік здивовано перепитав турка.
– За вашу вечерю вже заплатили, – пояснив Самві.
– Хто?
Самві озирнувся, подивився в далекий кут ресторану.
– Він уже пішов.
Нік переклав Вікторові новину.
Віктор теж озирнувся, подивився на столик, за яким зовсім недавно самотньо сидів чоловік.
– Значить, ми не самі, – спокійно мовив Віктор.
У Ніка цей висновок ніяких емоцій не викликав. Він допив каву і потер пальцями скроні, дивуючись із того, що міцна кава не змогла змити з язика смак напівсухого вина.
Попрощавшись із Самві, вони вийшли з ресторану. Постояли під високим, усіяним зірками небом. Тепле повітря шелестіло листям дерев, які росли поряд із рестораном.
– Краса, – прошепотів Віктор, і в його голосі зазвучали нотки смутку.
– Так, – сказав Нік і зітхнув.
– Чому так сумно? – прозвучав поруч, з боку дерев, чоловічий голос, який здався Вікторові страшенно знайомим. – Життя прекрасне, незважаючи на усілякі труднощі…
– Георгій? – запитав Віктор, уже помітивши чоловіка в сірому плащі, що стояв біля ближнього дерева.
– Так, Георгій, – прозвучала відповідь.
Чоловік повільно підійшов. Зупинився поряд із ними. Простягнув руку Нікові.
– Будьмо знайомі, – кивнув він. – Пора вже познайомитись, якщо випала нагода. Адже випадок – бог життя!
Нік потиснув руку Георгію, а в голові знову прозвучали щойно вимовлені Георгієм слова «Випадок – бог життя!» Це ж була його фраза, отримана «в спадок» від загиблого в Африці друга і колеги. Випадок – бог життя…
– Ви до моря вже ходили? – запитав Георгій, поправляючи капелюх.
– У Кіренії, – відповів Віктор.
– Тут море і ближче є, – сказав він і, кивком голови показавши напрям, пішов до дороги.
Вони мовчки втрьох дісталися берега. На це знадобилося хвилин п’ятнадцять. Всілися на стовбур поваленого дерева лицем до місячної доріжки, що погойдувалася на хвилях.
– Добре бути далеко від батьківщини, – мовив Георгій, ні до кого не звертаючись.