Хвилин через п’ять дорога вперлася в огорожі з колючого дроту, що перетинали її кількома рядами. Відразу за дротом ця ж дорога виявилася розбитою, в ямах і вибоїнах, у воронках од вибухів.
Георгій перед огорожею звернув ліворуч. Метрів через п’ятсот машина зупинилася перед сучасним багатоповерховим готелем. Залишивши джип на стоянці поряд із входом, усі троє пройшли крізь просторий готельний хол і вийшли на терасу, яка, здавалося, висіла просто над морем. На терасі стояли столики, і декілька іноземних туристів пили вино або каву, милуючись середземноморським чистим горизонтом.
Замовивши офіціанту, що підійшов, три кави, Георгій оглядівся на всі боки.
– Доведеться посидіти тут із півгодини, – сказав він.
Нік роззирався на мертве місто, що виглядало з-за бічної невисокої стінки тераси.
– А що там? – запитав він Георгія, киваючи у бік похмурих багатоповерхівок.
– Там? – Георгій на мить озирнувся. – Там із сімдесят четвертого року закрита зона. За нею – грецька територія. А це усе – готелі, казино, ресторани… Наслідок розділу Кіпру… Якщо він об’єднається, усе це повернуть власникам, в основному, іноземцям. Тільки навряд чи вони візьмуть… Побудувати нове буде дешевше.
Каву принесли міцну й гірку. Окремо офіціант поставив вазу з кристалами коричневого цукру.
– Сьогодні більше ніяких запитань не ставте, – попросив батьківським тоном Георгій, глянувши на годинник. – Домовилися?
Нік і Віктор кивнули.
– Зброю застосовувати при щонайменшій небезпеці. Про себе не думайте, небезпека для мене й людини, яка зараз підійде, поширюється і на вас. Якщо нас заженуть у могилу – то всіх разом.
Далі пили каву мовчки. Георгій поглядав на годинник. Кидав погляд на іноземців, які сиділи за сусідніми столиками на широкій готельній терасі. Погляд його різко ковзнув у бік моря, де горизонт перетнув якийсь корабель.
Минуло не менше години, перш ніж на його обличчі з’явилася стримана усмішка. Віктор почув за своєю спиною кроки, але не обернувся. Він сидів навпроти Георгія. Праворуч од Георгія стояв вільний стілець. Тінь чоловіка, що прибув, набула реальності, чоловік усівся, Віктор подивився на нього і обімлів. Це був Рефат Сибіров.
– Добрий ранок усім, – він обвів трьох напруженим, але все-таки привітним вузькооким поглядом. – Через двадцять хвилин виходимо, – сказав Рефат. – Через тридцять п’ять хвилин маємо під’їхати до банку. Нас чекатимуть.
Віктор відзначив подумки, що в голосі Рефата твердості й якоїсь командирської впевненості було більше, ніж у Георгія. Георгій був м’якший, може, просто добріший у душі. Хоча душевна доброта якось не в’язалася з його службою.
Нік пильно дивився на Рефата й мовчав. Цю людину він ніколи не бачив. Те, що він не назвався, особливо не здивувало, але мовби підкреслило, що саме він із цієї миті взяв командування на себе. Саме його чекав Георгій, і було зрозуміло, що доки ця людина не з’явиться, ніщо не почнеться. Тепер він прийшов і повідомив, що все починається через двадцять хвилин.
Георгій привернув увагу Ніка ледве помітним жестом руки.
– Далі, ніж на півтора метри, від нас не відходити, – мовив він. – На будь-який різкий рух біля нас або в наш бік відповідати пострілом. Думати потім.
Георгій перевів погляд на Віктора. Той кивнув.
Рефат усміхнувся й теж кивнув.
Залишивши двадцятидоларовий папірець на столі, вони піднялись і пройшли через хол до виходу з готелю.
– Ти з нами? – запитав Георгій, киваючи на міні-джип.
– Спасибі, навіщо тіснитися?
Він пішов до вже знайомого їм шоколадного «мерседеса», що стояв ліворуч од входу.
Джип розвернувся й виїхав на дорогу, що вела до обрізаного мертвим містом шосе. «Мерседес» неспішно рушив услід.
Нік поглядав крізь заднє скло на «мерседес», який витримував безпечну дистанцію.
Зупинилися перед бетонною непоказною двоповерховою коробкою з написом «Норд Медітерраніен Бенк».
Скляна вертушка входу нерухомо поблискувала на сонці.
Георгій дивився на годинник.
Сонячний зайчик раптом пробігся по салону машини. Нік різко повернув голову вправоруч і побачив, що вертушка крутнулась. На вулицю вийшов чоловік арабської зовнішності в темному костюмі з широкою зеленою краваткою.
Георгій глянув у дзеркало заднього огляду. Потім озирнувся на Віктора й Ніка. Рішуче кивнув їм і відчинив дверці міні-джипа.
Одночасно з ними перед вертушкою-входом опинився й Рефат. Усе відбувалося чітко і майже миттєво. Банківський службовець, який вийшов їм назустріч, тут же пірнув назад у скляні лопасті входу. За ним услід до банку просочилися інші.