– Ми їдемо в аеропорт, – прошепотів Нік, помітивши покажчик, який промайнув ліворуч.
Немов на підтвердження його слів, над ними, обганяючи джип по повітрю, пролетів літак. Пролетів досить низько, заходячи на посадку.
– Ні, нам тепер немає ціни, – мовив після паузи Віктор. Мовив упевнено і твердо. – Нас тепер берегтимуть…
Коли до аеропорту залишалося два кілометри, «мерседес» пригальмував. Джип зупинився поряд. Із «мерседеса» вийшов Георгій.
– Давайте сюди іграшки! – сухо наказав він. Нік і Віктор покірливо віддали Георгію свої пістолети. Холодок пробіг по спині Віктора. Він погляду не зводив із пістолетів, що опинилися тепер у руках у Георгія.
Георгій несподівано всміхнувся. Дістав із кишені квадратик фланелевої тканини, протер спочатку пістолет Ніка, кинув його в траву біля узбіччя. Потім учинив так само з пістолетом, узятим у Віктора.
– Усе! – посміхнувся він. – Тепер їдьмо!
86
Тільки отримавши посадочні талони і пройшовши три догляди, Нік і Віктор дізналися, що вони летять у Рим через Стамбул. Ця звістка збентежила їх.
У «боїнгу» вони опинились окремо від Рефата і Георгія, хоча легко зі своїх місць у двадцятому ряду могли бачити їхні потилиці. Пасажирів було небагато, із тридцятеро. В основному, це були турки, що летіли до Стамбула. Тільки декілька німців, схоже, летіли далі.
Георгій і Рефат про щось постійно розмовляли. Віктор і Нік пили червоне вино.
Вино було гіркувате. Нік пив його і думав про Сергія Сахна. Він усе ще намагався зрозуміти: коли Сапер міг видати свій відбиток пальця? Чи було це до втечі з Києва, чи вже після того, як вони розлучилися?
Під час короткої стоянки в Стамбулі половина пасажирів вийшли, але зайшли багато нових. Були тут і турки, й італійці, що, мабуть, поверталися додому.
У Римі Ніку й Віктору не вдалося навіть із аеропорту вийти. Георгій кудись пішов, залишивши їх із Рефатом у транзитному залі.
– Не розслабляйтеся, – сказав їм Рефат. – Нам іще години три летіти далі…
Віктор уявив собі карту Європи і намагався прорахувати: політ до якої точки на карті зайняв би три години. У цю відстань укладалися країни Скандинавії і, звичайно, вся європейська СНД.
– Ну що, справи йдуть! – усміхнувся Рефат, обвівши вузькооким хитрим поглядом Ніка і Віктора.
– А куди ми далі летимо? – запитав Віктор.
– На Кіпр, – спокійно відповів Рефат.
– Але ж ми щойно звідти прилетіли, – здивувався Віктор.
– А що буде з нами? – запитав несподівано Нік, і в його голосі прозвучали нотки приреченості.
– З вами все буде гаразд! – заспокійливим тоном мовив Рефат, дивлячись на свій «ролекс». – Доведемо все до кінця, тоді й поговоримо! А зараз ми дійсно на Кіпр полетимо, тільки на його грецьку половину!
Рефат обернувся й подивився у бік стійки реєстрації транзитних пасажирів. Від стойки якраз відходив Георгій, стискаючи в руці декілька авіаквитків.
Через півгодини всі четверо знову всілись у зручні крісла «боїнга». І знову Георгій і Рефат сиділи попереду, а Ніку й Віктору дістався п’ятнадцятий ряд. Літак був повний-повнісінький.
У цьому літаку і питво, і їжа були кращі, ніж у турецькому.
Після обіду Віктор попросив іще вина, і вони отримали по маленькій пластмасовій пляшці к’янті.
– А твій товариш, – обережно заговорив Віктор, – із яким ти з Києва втікав… Він зараз де?
– Не знаю, – видихнув Нік.
Віктор замислився. Він знову сидів біля ілюмінатора і, відвернувшись од Ніка, втупився в легкі хмари, що прикривали Італію від його погляду.
В аеропорту Ларнаки світило сонце. У бетонному залі з невисокою стелею гучно працювали кондиціонери.
Вийшовши з будівлі аеропорту, Георгій повів усіх до довгого чорного лімузина. Біля лімузина стояв араб у чорних штанах і білій сорочці. Він розмовляв із кимось по мобільному. Побачивши Георгія, що наближається, він заусміхався, сказав щось наприкінці в трубку і засунув мобільний у нагрудну кишеню сорочки.
Привітавшись із Георгієм і Рефатом, араб відчинив дверці лімузина.
Машина зсередини була схожа на розкішний мікроавтобус – три ряди пасажирських сидінь на такій відстані одне від одного, що можна було спокійно простягати ноги.
Їхали вони близько години.
– Захарія тут? – запитав Рефат у араба.
– Тут, тут, – відповів той. – Він уже чекає.
– А новини отримали? – поцікавився Георгій.
– Не знаю… Я сюди прямо із складу їхав…
У машині задзвонив телефон, і араб підняв важку трубку автомобільного апарата. Говорив з кимось арабською.
В’їхали в Лімасол. Обабіч дороги з’явилися непоказні залізобетонні коробки з пласкими дахами, з яких стирчали антени і необрізане пруття арматури.