– Що це тут спорудили? – здивовано запитав Георгій, дивлячись на висотну вежу якоїсь новобудови.
– А, це банк буде, – відповів араб. – Банк і офіси…
Хвилин через десять лімузин зупинився біля трохи обшарпаної семиповерхової будівлі.
– Посидьте поки що тут! – обернувшись, сказав Ніку й Віктору Георгій.
Георгій і Рефат вийшли з машини. Араб провів їх до входу в будівлю, потім повернувся.
– Їсти хочете? – запитав він і тут же відчинив дверці. – Виходьте, перекусимо!
Він підвів їх до маленької забігайлівки на першому поверсі сусіднього будинку. За прилавком стояв грек у білій, давно не праній кухарській куртці.
Араб показав йому три пальці й тицьнув у вертикальний рожен. Той кивнув і взяв у руки довгий кухонний ніж.
– Ви що, з Москви? – запитав араб, обернувшись до Віктора і Ніка.
– Ні, – відповів Нік. – Він із Києва, а я нізвідки…
Араб кивнув.
– Мене звуть Халед… Я сам з Іраку, але живу тут… Давно… Сідайте!
Вони всілися за столик. Грек приніс їм по кебабу.
87
На сьомому поверсі, вийшовши з вузенького ліфта, в якому і трьом було б тісно, Георгій і Рефат зупинилися перед білими пластиковими дверима, праворуч од яких висіла скромна табличка «Костакас і К°». Не встиг Рефат простягнути руку до акуратної дверної ручки, як двері прочинились, і на порозі з усмішкою застиг здоровенний смаглявий араб майже двометрового зросту.
– Хелло, Захарія! – привітався Георгій.
– Заходьте, заходьте! – запросив Захарія по-англійськи Рефата і Георгія.
Усередині офіс «Костакас і К°» складався з двох невеликих кімнат із широкими вікнами, з яких відкривався краєвид практично на ввесь Лімасол.
Дівчина років двадцяти, побачивши гостей, одразу підвелася з-за столу в першій кімнаті. На її обличчі заграла привітна усмішка.
– А Надя виросла! – сказав Георгій.
– Звичайно! Чужі діти швидко ростуть! – відповів, кинувши погляд на дочку, Захарія. – Ходімо до мене. Надю, – він іще раз обернувся до дочки, – зроби нам каву!
У кабінеті Захарії на величезному столі красувалися два телефони та комп’ютер. Але простір перед кріслом було завалено діловими листами, поверх яких лежав розкритий широкий горизонтальний зошит із розкресленими аркушами. На розвороті зошита врозкид було написано якісь суми.
– Сідайте! – Захарія вказав на два стільці для відвідувачів, які стояли по інший бік столу. – Зараз вип’ємо кави! Долетіли добре?
– Так, чудово, – Рефат кивнув. – Через Рим.
Захарія важко опустився в крісло.
– Там усе пройшло нормально? – запитав він, уже влаштувавшись за столом і закриваючи бухгалтерську книгу.
– Так, – сказав Георгій. – А тут усе готово?
– Тут? Звичайно! Це найнадійніше місце! Поки що не приходило підтвердження, але як тільки прийде – мені подзвонять! – Захарія кивнув на телефони.
Надя внесла тацю з кавою. У кімнаті запахло корицею. Виявилося, що кориця була присутня і в каві.
Хвилини три сиділи мовчки.
– Георгію, – вкрадливо заговорив Захарія. – Я хотів дещо уточнити… Трохи подорожчали складські послуги…
– Ти хочеш доплати? – запитав Георгій.
Захарія повільно кивнув.
– Скільки?
– Небагато, півмільйона вистачило б…
Георгій і Рефат перезирнулися.
– А до вантаження все готово? – запитав Рефат.
– Усе! – всміхнувся Захарія. – Ви ж знаєте, у мене все працює, як швейцарський банк. Коли що не так, я ж не втечу!
Рефат зітхнув.
– Я звідси подзвоню! – сказав він, підтягнувши один із телефонів до себе.
– Нехай через «Вестерн Юніон» перекажуть, це більше години не займе! – підказав стиха Захарія.
Рефат додзвонився в Москву швидко.
– Запиши, – наказав він комусь на іншому кінці дроту. – Через «Вестерн Юніон» дослати п’ять і п’ять нулів.
Коли Рефат опустив трубку на апарат, на обличчі Захарії всміхалися не лише губи, але й очі. Навіть його великий ніс, здавалося, теж якось особливо сяяв.
Знову настало мовчання, і тривало воно хвилин десять, поки не задзвонив один із телефонів. Захарія зняв трубку, уважно вислухав когось.
– Усе чудово, – сказав він. – Із Фамагусти прийшло підтвердження… Гадаю, з Москви теж зараз прийде!
Наступний дзвінок пролунав тільки через півгодини. Весь цей час трійця сиділа спокійно і мовчки.
– Ну все, – Захарія підвівся з-за столу. – Тепер можемо їхати!
Вони вийшли до ліфта.
– Я сам спущуся, – сказав Захарія, заходячи у вузенький ліфт.
Коли двері зачинилися, Рефат подивився на Георгія з усмішкою.
– Хоч би не застряг! – сказав він, киваючи на дверці ліфта. – В нім кілограмів двісті буде! Знову погладшав!