– Шо треба?
– Ми супровідники, – спокійно відповів Віктор.
– А капітан знає?
– Знає, – відповів Віктор.
– Ну тоді гаразд, – старший матрос стенув плечима і пішов.
Над кораблем яскраво світило сонце. Стояв запах розігрітого металу й дешевої фарби.
– А що далі? – запитав Нік Віктора. – Я б попоїв або пива випив…
– Я б теж, – кивнув Віктор. – Почекаємо! Ці підійдуть…
«Ці» підійшли через півгодини. По обличчях було видно, що все йде добре. Георгій тримав у руці відкриту бляшанку пива.
– Ну що? – запитав він Віктора і Ніка.
– Усе гаразд, – Віктор кивнув на контейнер.
– Зараз відчалюємо, – сказав Рефат. – Давайте домовимося так: ви будете або по черзі тут чергувати, або удвох. Вирішуйте!
Нік і Віктор переглянулися.
Нік важко зітхнув. Знову навалилася на плечі втома. Йому вже нічого не хотілось, але менш за все йому хотілось залишатися самому біля цього контейнера.
– Удвох, – прошепотів він.
Віктор, через кілька секунд теж кивнув.
– Гаразд, – рішуче мовив Рефат. – Тоді каюта вам не потрібна. Їжу вам приноситимуть сюди, та й ми підходитимемо час від часу. Коли що… – Рефат передав Віктору чорну коробочку з двома кнопками, схожу на телевізійний пульт управління. – Ліва кнопка – виклик, там «call» стоїть, права – тривога.
Георгій і Рефат пішли. Незабаром молодий матрос притяг два пластмасові крісельця.
– Тримайте! – сказав він. – Ви що, будете тут увесь час? Що ж там усередині? – запитально кивнув він на контейнер.
– Вантаж, – видихнув Віктор.
Над контейнерами пролітали, перегукуючись, чайки. Морський вітер шукав вихід із контейнерного лабіринту й натикався весь час на Ніка і Віктора.
Минув деякий час, й інший матрос поставив на палубу перед ними триповерховий металевий судок із ручкою. Видав їм по ложці та по два шматки хліба. Розібравши судок, вони виявили в нижніх двох мисках борщ, а у верхній – печеню зі свинини.
Несподівано швидко стало вечоріти. Чутніші зробилися хвилі та й відчутніші. Почалася невелика хитавиця. Але їсти борщ вона особливо не заважала.
– Ти знаєш, мені квартиру обіцяли в Києві. Для всієї сім’ї, – заговорив Нік. – Якраз ось за ці гроші… Квартиру і роботу в органах… А тепер я не знаю, що робити…
– В яких органах?
Нік пожував губи, немов вирішуючи: розповідати детальніше Віктору чи ні. Пильно подивився на свого напарника.
– У нових… У Федеральному бюро України. Так мені Іван Львович пояснив…
– Так його вже створено, тільки називається по-іншому. Національне бюро розслідувань.
– Ти у них працюєш? – запитав Нік.
– Узагалі-то я в міліції…
Незабаром підійшов Георгій із капітаном.
Капітан, дебелий дядько з акуратною короткою борідкою, потиснув руки Ніку і Віктору, подивився пильно на контейнер.
– Години через чотири вони підійдуть і вестимуть до Іллічівська, – сказав капітан. – І тоді вже все, прямим ходом доведеться…
– Чотири години? – сам себе запитав уголос Георгій, немов забувши про Ніка й Віктора, що перебувають поруч. – Устигнемо. «Грозный» уже відправив катер. А вас нехай ведуть!
Тепер уже капітан підвів погляд на потемніле небо. Замислився.
– Так, – сказав він. – Шторму не очікується, так що чотирьох годин вистачить…
89
Небо, потемнівши, повністю опустилося на Середземне море, на кораблі, що йшли своїми курсами. Слабкий прожектор пускав своє світло на контейнери, але до металу палуби воно не добиралося.
Вітер притих, але хитавиця не зменшилася. Зірок на небі не видно було, вони опинилися під пеленою хмар.
Зачулися десь поруч кроки. Віктор обернувся і побачив Георгія, Рефата і капітана. Вони підійшли швидко, по-діловому. У Рефата в руці були кусачки. Він зірвав з дверей контейнера пломбу, потім відімкнув замок.
– Цей! – показав Георгій на картонний ящик у передостанньому верхньому ряду.
Рефат дотягся до нього, підчепив рукою й упіймав.
Георгій озирнувся на Віктора і Ніка.
– Погляньте навкруги! – наказав він.
Нік подивився на всі боки і повернув свій погляд на майданчик перед контейнером, де Георгій уже розкрив коробку і підкликав жестом капітана.
Коли капітан підійшов, Георгій витягнув десять пачок банкнот і простягнув Віктору, другі десять пачок дав Ніку. Знову повернув погляд на капітана.
– Решта твоє. Тут вісімсот тисяч. Якщо хочеш, пливімо з нами, адже в Іллічівську такий шмон буде! А ми тебе до Стамбула докинемо.
– Не треба, не турбуйся, – сказав капітан. – У мене тут такі закутки є! Можна танк провезти, і ніяка митниця його не знайде!