Капітан підняв картонну коробку з-під сигарет і поніс.
Рефат зачинив дверці контейнера.
– Ходімо! – скомандував Віктору і Ніку.
Підійшли до борту. Там, метрів за два внизу, погойдувалася на воді моторна яхта з невеликою терасою на даху.
Георгій заніс ногу за борт і взявся за зачеплені двома гаками металеві сходи з підпорами, що відштовхували їх од борту.
Віктор здивовано озирнувся, подивився запитливо на Рефата.
– А інші гроші? – запитав він.
– Інші не там, – посміхнувся Рефат. – Там, – він кивнув у бік контейнерів, – контрабандні сигарети. Вони до України допливуть, тим більше при супроводі вітчизняних військово-морських сил! Ходімо вниз!
Моторна яхта майже беззвучно рушила від борту контейнеровоза й пішла у відкрите море. На горизонті в декількох місцях світилися вогні суден. У тому напрямі, на який узяла курс яхта, Нік нарахував принаймні три кораблі.
Через дві години яхта підійшла до величезного контейнеровоза, на носі якого красувався напис «ГРОЗНЫЙ». Знизу меншими буквами стояв порт приписки – Новоросійськ.
«Грозный» погойдувався на хвилях у цілковитій тиші. Двигуни не працювали. Поки яхта обходила корабель з іншого борту, згори почулися чоловічі голоси.
Нік і Віктор сиділи всередині в кают-компанії. Пили каву, приготовану Димитрісом – власником яхти. Рефат вийшов на хвилину, потім повернувся.
– Ну що, – сказав він. – Тепер у вас дійсно є вибір. Тимчасовий, але вибір.
Він витримав паузу, пильно подивившись спочатку на Ніка, потім на Віктора.
– Найближчим часом ваша допомога не потрібна, ми йдемо на Новоросійськ. Димитріс готовий підкинути вас до Пірея в Греції, звідти можете їхати куди хочете…
– Чому Новоросійськ? – здивувався Віктор. – Хіба гроші не в Україну йдуть?
– Ні, – Рефат зітхнув. – Гроші на цьому судні, й вони йдуть у Росію в рахунок погашення Україною боргу за постачання газу. Про це є домовленість із майбутнім урядом… Якщо вони потраплять тепер у Київ, їх влада витратить на власні перевибори. А так буде надійніше! Зрозуміло?
Віктор мовчав. Нік теж.
– Я хочу назад у Київ, – твердо сказав після паузи Віктор.
– У цьому я не сумнівався. Я тому і сказав, що у вас є вибір. Можеш пливти з нами до Новоросійська, а там через Крим повернешся додому. А ти що вирішуєш? – Рефат обернувся до Ніка.
Нік мовчав.
– У будь-якому разі ми вас іще турбуватимемо, самі розумієте! – сказав Рефат. – І оберігати вас будемо. Ви, звичайно, не такі дорогі, якими ми були, але мільярдів два варті! Так куди шлях триматимете?
– Я в Париж, – тихо мовив Нік.
– Не треба. Принаймні зараз. Тобі тут факс прийшов, на, подивися!
І він простягнув Нікові згорнутий аркуш паперу. Нік розгорнув, і очі його здивовано витріщились. У верхній частині факсу була чорно-біла фотографія, на якій – Сергій Сахно зі своєю білявкою Уллі сиділи на капоті знайомого лімузина на тлі темної скляної вітрини з білим написом «Sachs Funerals». Під фотографією було приписано:
«Привіт, Ценський! Вітаю з великими грошима. Я тут у Празі відкрив похоронне бюро – вже маса клієнтів! Потрібен помічник. Приїжджай! Чекаю. Покатаємося! Моя адреса: Прага, вул. Марцела Попелара, 18, тел. 134-53-64».
Нік мовчки склав факс і заховав його в нагрудну кишеню джинсової куртки.
– Ну то що? – запитав Рефат.
– Я до Пірея, – стиха сказав Нік.
– Чудово! Привіт Саперові. Раджу вам триматися разом, ви вже один до одного звикли, – Рефат знову посміхнувся. Потім подивився на Віктора.
– Ходімо!
На прощання Нік і Віктор обнялися. Ніку тепер було жаль розлучатися з Віктором, щось йому подобалося в цьому простому і прямолінійному хлопцеві. Його легше було зрозуміти, ніж Георгія або Рефата, які, здається, навіть один одному довіряли не повністю, принаймні час від часу вони поглядали один на одного якщо не напружено, то вже точно запитливо.
Георгій і Віктор першими піднялися на борт «Грозного». Рефат на хвилинку затримався.
– Даси грекові пару тисяч баксів за роботу, але тільки коли дійдете до Пірея. І не забудь берегти свої пальці! – сказав він Ніку і простягнув руку на прощання. – Так, трохи не забув! Ти картку «Амерікен експрес» не загубив?
– Ні, – рука Ніка потяглася до нагрудної кишені. Він раптом зрозумів, що весь час ця картка лежала у нього без потреби.
– Залиш собі, – зупинив Рефат Ніка, що збирався було вже витягти її з кишені. – На крайній випадок. Вважай її подарунком від Івана Львовича.
– А де він? Що з ним? – Нік навіть стрепенувся, почувши ім’я та по батькові полковника, що відправив його до цієї пригоди.
– Ховається десь за кордоном, – Рефат знизав плечима. – Нацбюро розслідувань без нього відкрили. Він однаково б до цих грошей не добрався. Дивно, що ти добрався! Гаразд. Іще побачимось!