14
За вікнами машини миготіло одноповерхове передмістя. Шофер різко натиснув на гальма, чортихнувся, вилаявши собаку, що вибіг на дорогу, і знову набрав швидкість.
Цей різкий поштовх відвернув Ніка від спогадів про Душанбе.
Він у укотре подивився на свій новий джинсовий костюм, отриманий двадцять хвилин тому від полковника. «Ніяких своїх речей! – сказав перед виходом Іван Львович. – Ось, надінь, має підійти. Ось твій паспорт, долари. Переклади кредитну картку та піґулки в кишеню куртки… Приведи себе в порядок, я почекаю на вулиці. Усі речі залиш у будинку».
Нік згадав про речі. Він усе-таки встиг залізти в одну з валіз і взяв звідти фотографію Тані з Володькою. Тепер ця фотографія теж лежала в нагрудній кишені джинсової куртки. Там же лежали два квитки на потяг і мільйон білоруських «зайчиків» – останнє, що Нік отримав від полковника, вже в машині.
– У Білорусі купиш кілька сумок і які-небудь речі в дорогу, – мовив, одірвавшись од вікна, Іван Львович. – Митниця не любить пасажирів без багажу.
Вони в’їхали в місто. Полковник дістав із кишені піджака мобільний телефон, набрав номер. Запитав когось: «Ну як?» Потім декілька хвилин слухав і перед тим, як заховати телефон у кишеню, сказав у трубку: «Скоро будемо».
Хвилин п’ять їхали мовчки.
– Після Видубичів поїдеш по набережній, – сказав полковник шоферові, коли попереду показалася естакадна розв’язка.
На набережній Іван Львович зупинив машину і запропонував Ніку прогулятися.
Вони йшли вздовж бетонного бортика, за яким спокійним пітоном плив Дніпро. Сонце висіло низько над пагорбом. По Набережному шосе проносилися машини. Прогримів по рейках трамвай, додавши у вуличний шум металевого дзвону.
– Ну що? Нервуєшся? – запитав, зупинившись біля бортика, полковник.
– Ні.
– От і добре. – Іван Львович дістав пачку сигарет. – Ти ж не палиш?
– Кинув іще в Душанбе.
– Молодець!
Іван Львович запалив, обвів поглядом широку дніпровську панораму.
– Місто подобається? – запитав.
Нік теж подивився на річку, на живі, забудовані багатоповерхівками береги, на острів, що виднівся ліворуч, на мости. Мовчки кивнув.
– Візьми польський телефон, – сказав полковник.
Нік заховав папірець у кишеню.
– Усе пам’ятаєш?
– Так.
– Тоді запам’ятай іще одне – найважливіше. Ти вирішив його врятувати, бо сам хочеш тікати. Ти – дезертир із СБУ, зрадник. Ти знаєш, де й у кого на заході можна отримати багато грошей, аби влаштуватися там ґрунтовно. Пообіцяй йому половину великої суми, наскільки у тебе вистачить фантазії. Тільки не переборщи, він же не ідіот! І ще – повторюй йому час від часу, що коли ти з ним розплатишся – ви розбіжитеся в різні боки. Зрозумів?
Нік кивнув.
Через півгодини машина зупинилась у дворі хрущовської п’ятиповерхівки. Ранній вечір ще насолоджувався тьмяним світлом уже невидимого звідси сонця.
Вони з полковником пройшли по майданчику зі стовпчиками для сушіння білизни, звернули до дитячого садка. Зайшли на його територію. Там, сховавшись за дерев’яною ігровою верандою, стояв знайомий мікроавтобус – «Мюллер ЛТД – підвісні стелі». Нік раптом подумав, що між цією назвою і внутрішньою начинкою мікроавтобуса все-таки присутній якийсь непрямий зв’язок.
У салоні за пультом сидів той же молодик, тільки одягнений він цього разу був по-іншому. Нік, власне, не пам’ятав, у що він був одягнений минулого разу, але зараз було в нім щось нове. Яскравий жилет цегляного кольору на коричневій сорочці з коротким жорстким комірцем. «Занадто розслаблено для такої служби», – подумав Нік і тут же знайшов пояснення – час тепер інший, не обов’язково ходити в темних костюмах із краваткою, щоб виконувати таку роботу. «Новий час, нові люди, нові правила», – думав він. Йому сподобалася ця думка. Він іще раз із ледве помітною заздрістю в погляді подивився на молодика за пультом. Той немов доводив своїм виглядом, що навіть така служба в новий час не була «суконною», відповідною до «дерев’яного регламенту».
Монітори знову показували коридор із дверима, кухню та кімнату – цього разу спальню. На кухні вечеряли двоє – хлопець і дівчина. Хлопця Нік упізнав одразу – Сергій Сахно. Дівчина була худенька, світле кучеряве волосся збігало до плечей. Розгледіти обличчя уважніше було важко – техніці бракувало якості. Не можна було сказати – красива вона чи ні, як і не можна було визначити колір очей на чорно-білому моніторі. На столі стояла пляшка вина, в келихи наливала дівчина, притому наливала хлопцеві більше, доливаючи собі кожного разу тільки декілька крапель. І пили вони по-різному. Хлопець – одразу до дна, дівчина тільки пригублювала і ставила келих на місце. Вона ж дістала другу пляшку вина.