– А ви адресу знаєте?
– Так.
– Ну добре, під’їжджайте, – легко погодилася жінка.
Заховавши «тетешку» на самісіньке дно сумки, Віктор засунув сумку під ліжко.
Переписав з інструкції номер свого готельного телефону. Внизу здав ключ і вийшов на яскраве літнє сонце.
Поки їхав до Івіна, обмірковував питання. Пробував уявити собі його реакцію, майбутню розмову. Неспокійна ніч забулася, на зміну вранішній сонливості прийшла бадьорість мисливця. Але коли він опинився на Кутузовському, кам’яна потуга проспекту немов придавила його до асфальту. Віктор подивився на сталінські будинки, що стояли шеренгою широкоплечих насуплених полковників. На мить відчув себе в кам’яній пастці, в тупику з перекритим виходом. У повітрі пахло плавленим асфальтом і вихлопними газами.
Поки шукав потрібний будинок, самовпевненість повернулась. У парадному за скляною стінкою сидів літній охоронець у камуфляжі, видно, відставник.
– Куди? – запитав він Віктора.
– До Івіна, в шістдесят другу. Він на мене чекає.
Охоронець кивнув у бік ліфта.
Ліфт був чистенький, усередині висіло дзеркало. Піднімався він угору повільно й беззвучно, і Віктор подумав, що коли-небудь і на свій восьмий поверх підніматиметься на ліфті. Щоправда, в нових будинках ліфти швидко набувають загидженого вигляду і такого ж запаху. А тут навіть пахло, здавалося, дезодорантом.
Зупинившись перед високими подвійними дверима, Віктор прислухався. Зачекав. Потім натиснув кнопку. Віддалений дзвінок підкреслив чи то товщину дверей, чи то те, що двері були подвійними.
Минула хвилина, але з-за дверей не долинуло більше ні звуку. Віктор іще раз подзвонив. Потім іще раз.
Хвилин через десять спустився вниз, хотів запитати охоронця, чи бачив той Івіна. Але охоронця не було. За скляною загородкою на столі лежала розкрита книга, а її читач був відсутній.
На вулиці Віктору довелося деякий час побродити в пошуках телефону.
Потім з’ясувалося, що потрібен жетон, і доки він знайшов газетний кіоск із жетонами, минуло ще хвилин п’ятнадцять. Нарешті, зачинившись у телефонній будці, він набрав номер Івіна.
«На жаль, нікого немає вдома, – повідомив автовідповідач. – Залиште ваше ім’я та номер телефону. Вам передзвонять».
Віктор набрав номери двох інших колишніх киян, але там, як і раніше, не знімали трубки.
Щось підказувало Віктору, що ці люди спеціально сховалися, що вони не хочуть із ним говорити. І, напевно, не лише з ним, але і взагалі ні з ким. Так можна дзвонити щодня з однаковим результатом.
Поки повертався в готель, Віктор заспокоївся. Вирішив знову подзвонити увечері, а якщо не додзвониться – то вже вночі або вранці. В усякому разі, в нього є час до завтрашнього вечора. Потяг близько дев’ятої, так що майже вся неділя в його розпорядженні.
Приліг відпочити і прокинувся тільки під сьому. Знову подзвонив. Прослухав повідомлення автовідповідача та довгі гудки інших номерів.
Піднявся в готельний буфет на третьому поверсі. З’їв салат із овочів і бутерброд із салямі, залишивши натомість п’ятнадцять тисяч рублів.
Вночі прокинувся близько третьої і, набравшись хоробрості, знову набрав номер Івіна. Той же результат.
До ранку Віктор змирився з очевидною даремністю цієї поїздки. Зібрав сумку. Спустився з нею вниз.
Підійшов до адміністратора, дістав з гаманця п’ятсот двадцять тисяч. Пояснив дамі, яка сиділа за столом, що звільняє номер і хоче заплатити за добу.
Дама взяла гроші, потім подивилась у свій зошит і повернула на Віктора здивований погляд. Простягнула назад чотириста тисяч і його паспорт.
– У вас заплачено, – сказала вона. – Тільки сто двадцять тисяч за реєстрацію.
– Як заплачено? – здивувався Віктор.
– Звідки я знаю як? Грошима.
– А хто заплатив?
– Я тільки годину тому зміну прийняла, так що не знаю, хто там за вас заплатив… Вам що, хочеться двічі платити?!
Віктор одійшов убік. Жінка все ще свердлила його здивованим поглядом.
А він і сам був у нерозумінні. З одного боку, це було схоже на помилку, але помилка ця, заощадивши йому чотириста тисяч рублів, зробила когось біднішим на цю ж суму. Залишалося тільки сподіватися, що той, хто помилився, в результаті не накладе на себе руки.
Віктор усміхнувся. Інше пояснення йому на думку не спадало, адже в Москві він нікого не знав, ніколи тут до цього не був і навіть зустрітися ні з ким не зміг.
Він сходив на вокзал, залишив сумку в комірці автоматичної камери схову. У вокзальному газетному кіоску купив іще десяток телефонних жетонів і пішов бродити по білокам’яній, регулярно зупиняючись перед міськими таксофонами. Жетони потихеньку танули, завдяки ввімкненому автовідповідачу Івіна. Дзвінки двом іншим поки що були безкоштовними.