Утомившись, Віктор під восьму вечора повернувся на вокзал. Із нульовим результатом, якщо не брати до уваги обіду в непоказному кафе на старому Арбаті, вартістю в половину заощадженої на готелі суми.
Накупив у дорогу московських газет, випив вокзальної розчинної кави. Забрав сумку з камери схову і поплентався потихеньку на платформу, від якої мав відходити його потяг.
Потяг тільки-но подали. Провідник найближчого вагона обтирав ганчіркою вертикальну ручку біля дверей.
Вагон Віктора ще стояв зачиненим. Віктор опустив сумку біля ніг і терпляче чекав. Йому хотілося якнайскоріше покинути цю платформу, це місто. Відштовхнутися від нього залізними колесами потяга й покотити додому, до дружини Ірини, до малої, до нічного кухонного вікна та нерухомості світу, що завмерла за його склом. Настрій був кепський. Шкода було згаяного часу, було заздалегідь соромно за даремність поїздки, яку він сам придумав. Навіть перед невидимим Георгієм було заздалегідь соромно. Він, напевно, прочитає йому ще одну лекцію з мобільного. У нього непогано виходить. І спробуй запереч людині, якої ніколи у вічі не бачив і у якої голос доброго, але суворого петеушного майстра!
Двері у вагон нарешті відчинилися. По сходинках із ганчіркою в руці спустилася товста провідниця-блондинка. Один раз пройшлася ганчіркою по ручці й кинула ганчірку в тамбур. Обернулася лицем до Віктора.
Віктор дістав квиток, простягнув.
Вона, поглянувши, відразу засунула квиток у шкіряну книжечку з кишеньками.
– Займайте своє місце!
Віктор із полегшенням зайшов у купе. Всівся біля брудного, давно не митого вікна, крізь яке навряд чи можна було щось розгледіти. Хіба що розрізнити: день там за вікном чи ніч.
У вагоні було неприродно тихо. Потяг відходив через двадцять п’ять хвилин.
Віктор думав спочатку перевдягнутися в спортивний костюм, який лежав у сумці, але вирішив почекати. Ліньки було рухатися.
І раптом він почув кроки по вагонному коридору, поспішні, цілеспрямовані.
У відкритому отворі дверей його купе зупинився високий світловолосий чоловік років сорока. Чорні штани й темно-зелена сорочка з довгими рукавами. Подивився на Віктора привітно, всміхаючись.
– Віктор Семенович?
– Так, – Віктор кивнув.
– Що ж ви вже від’їжджаєте? Ви ж приїхали поговорити з деким… Ходімо, машина чекає…
Віктор здивовано дивився на цього розкутого всміхненого чоловіка. Дихання від несподіванки сперло. У голові безпорадно метушилися думки в пошуках виходу з цієї ситуації.
– У мене ж квиток на сьогодні… на цей потяг…
Чоловік в отворі купейних дверей заперечно похитав головою. Простягнув Віктору інший квиток.
– У вас потяг завтра ввечері й абсолютно нормальний потяг. СВ на одного…
Віктор узяв квиток, тупо подивився на нього. Побачив, що справді на завтра і дійсно СВ. Підвів очі на світловолосого незнайомця.
– Беріть, беріть вашу сумку, – сказав той увічливо. – Нам іще їхати не менше години, потім вечеряти. Коли ж спати?
За ввічливою усмішкою світловолосого незнайомця Віктор відчув силу, якій принаймні в цей момент потрібно було підкорятися. Крім того, поява цієї людини давала певну надію хоч би на якусь інформацію, тобто в будь-якому разі він поїде звідси завтра, про щось дізнавшись.
Віктор пильно подивився світловолосому в вічі. А той усе ще всміхався. І очі його всміхалися привітно, майже радісно.
Віктор узяв із-під столу сумку. Встав.
Чорна «Волга» із затемненими стеклами – Віктор іще жодного разу не бачив цієї моделі – летіла по якомусь проспекту. Віктор сам сидів на задньому сидінні, а на передніх розташувалися світловолосий чоловік і непоказного вигляду водій.
23
Нік прокинувся ввечері близько десятої. По телевізору йшов якийсь німецький фільм. Сахна в номері не було.
Без Сергія, звичайно, Ніку було спокійніше. Він навіть радий був відсутності свого напарника. Але в той же час якесь відчуття абстрактного обов’язку, підсвідомість колишнього офіцера шарпала його, турбувала, легенько поколювала тонкою голкою, викликаючи тихе роздратування. Де Сахно?
Думки про вечерю потихеньку відтіснили думки про напарника. Бадьорість вимагала підкріплення, їжі.
Нік спустився у фойє, побачив скляні двері в готельний ресторан.
Усередині сидів пристойно одягнений старий і пив пиво з важкого керамічного келиха.
Озирнувшись на Ніка, що увійшов, він опустив келих на столик і підвівся, привітно всміхаючись. Підійшов. Запитав по-німецьки, що він може запропонувати гостю.