Віктор длубав виделкою салат, підчепив четвертинку помідора.
– Що ви такий невеселий? – здивувався «просто Юрко», прожовуючи шматок балику. – Ми ж іще не випили! Треба виправитись. А взагалі уявіть собі – їхали б зараз у брудному вагоні, під’їжджали б до кордону, а там ліхтарик в обличчя, перевірка документів, безглузді запитання. Давайте вип’ємо. Принаймні за знайомство!
Рефат поцокався склянкою з яблучним соком. «Просто Юрко» пив горілку.
Здавалося, він і все інше пив би, як горілку – одним ковтком, незалежно від кількості.
– Ви приїхали з Івіним поговорити? – несподівано запитав Рефат.
– Так, – признався Віктор.
– Юрко, покажи йому!
«Просто Юрко» зайшов у будинок і повернувся з великим конвертом. Простягнув конверт Віктору.
Відсунувши тарілку, Віктор витягнув із конверта декілька великих фотографій. Придивився. На них із різних точок було сфотографовано труп чоловіка, що лежав на килимі горілиць. Килим під трупом на чорно-білій фотографії був темний.
Віктор придивився до обличчя і, здавалось, упізнав цю людину – це був один із двох, що стояли поряд із удовою на кладовищі.
– Це Івін? – про всяк випадок запитав Віктор.
– Так, хіба не впізнаєте?
– Саме час пом’янути. – «Просто Юрко» налив собі горілки, потім Віктору вина. – Смерть – штука неминуча. Скільки від неї не втікай, а коли-небудь та наздожене!
Віктор пригубив вино. Подивився на Рефата, обличчя якого зараз було серйозним, на відміну від їх третього товариша по столу.
– А які питання ви хотіли йому задати? – запитав Рефат, спіймавши на собі погляд Віктора.
Віктор мовчав. Він уже вирішив не згадувати про двох інших друзів Броницького, що перебралися в Москву, – може, іншим разом йому вдасться з ними зустрітися. Про що не можна говорити – він уже вирішив, а про що говорити – не знав. Краще б самому поставити кілька запитань, щоб зрозуміти, чого від нього хочуть ці люди.
Він задумливо відвернувся, подивився за борт веранди на берізки, що підходили майже впритул до будинку.
– А ви звідки знаєте, що я до Івіна приїхав? – запитав він, продовжуючи роздивлятися стовбури беріз.
– Він нам подзвонив із Києва, боявся, що його там уб’ють. Хтось фотографував його на кладовищі. Ви ж, мабуть, займаєтеся справою Броницького?
Віктор знову обернувся до Рефата.
– Так. Але мені здається, ніхто Івіна на кладовищі не фотографував. Я там був.
– Він збирався залишитися в Києві ще на декілька днів, а прилетів на літаку того ж вечора, відразу після похорону. Приїхав додому, і там його знайшла дружина, коли повернулася від подруги.
– А хто ж брав у нього трубку, коли я дзвонив? – здивувався Віктор.
– Наша співробітниця. – Рефат відпив ковток соку. Потім прикусив нижню губу в роздумі. – Знаєте, я бачу, вам важко розмовляти. Послухайте, ми з вами обоє росіяни, й увесь цей поділ на окремі країни – чиста політика. Ми з вами займаємося однією і тією ж справою. Ми теж хочемо знати, що сталося з Броницьким. Ви, напевно, думаєте, що його вбили «злі москалі», особливо після скандалу в штабі, де він служив. Повірте, тут ніхто не був зацікавлений у його смерті. Якщо дасте слово зберегти нашу зустріч у таємниці, я вам зможу це легко довести фактами. Вирішуйте!
Віктор замислився. Рефат здався йому чоловіком серйозним, і він уже розумів: якщо «просто Юрко» був схожий на звичайного, але дуже компанійського оперативника, то Сибіров узагалі, здавалося, не мав ніякого відношення до міліції. Надто вже добре він володів собою.
Немов на підтвердження здогадки Віктора Рефат раптом усміхнувся і сказав:
– Ви ж знаєте, що між Росією і Україною підписано договір про узгоджену спільну роботу спецслужб, так що навіть якщо коли-небудь проти вашої волі з’ясується, що ви з нами зустрічалися – ніхто це не назве зрадою! Фотографії, – він кивнув на конверт, – візьмете з собою, щоб відзвітувати про поїздку. Зайвий день у вас пішов на зустріч з майором Криловим із МУРу, – тепер він кивнув на «просто Юрка». Я вам пропоную тільки обмінятися запитаннями і відповідями.
Хвилини через дві Віктор кивнув. Цікавість і тверда впевненість у можливості дізнатися про щось нове перемогли.
– От і добре. – Рефат зітхнув, переглянувся з Юрком. – Чому ви тільки зараз зацікавилися Івіним?
– Три дні тому я дізнався, що він зупинявся в готелі «Москва» під час загибелі або смерті Броницького. Я думаю, що вони разом обідали в готелі, скоріше за все, в буфеті. Потім труп Броницького було прив’язано до рекламного дирижабля біля готелю.
Рефат кивнув:
– Усе точно. – Потім перевів погляд на Юрка: