– Неси гаряче!
«Просто Юрко» знову пішов у будинок.
– Ви добре працюєте, – вів далі Рефат. – Тільки навіщо так ускладнили саме слідство?
– Себто?
– Чому у вас кабінет у райвідділі міліції? – запитав Рефат.
– Бо це мій кабінет, – сторопіло відповів Віктор.
Рефат напружено всміхнувся тонкими губами.
– Гаразд, повернімося до Броницького. Це ж ви загальмували виліт його трупа у Воронеж?
Рефат, здалося Віктору, і знав надто багато, і став задавати, що називається, не ті запитання. Віктор промовчав, сам налив собі вина, зробив кілька ковтків.
– Ви сказали, що зможете мені фактами довести, що Москва у справі Броницького ні до чого, – мовив він твердо, втупившись просто у вічі Рефату, і тільки у цей момент помітивши, що очі в нього ясно-зелені.
– Трохи пізніше, – мовив Рефат.
«Просто Юрко» приніс порцелянову каструльку з кришкою. Звільнив для неї місце посеред столу. Поставив.
– Оп-ля! – зняв кришку грайливим жестом.
Відразу взяв уже порожню тарілку Віктора, поклав на неї з каструльки три згорнуті трубочками млинчики. Потім поклав Рефатові й собі.
– Пропоную попоїсти, а то охолоне! – кивнув Рефат.
Напруга, з якою Віктор чекав продовження розмови, відступила. Віктор розслаблено взяв у руки ніж і виделку. Відрізав шматочок млинця і поклав собі в рот. Знайомий солонуватий смак «приголубив» язик. Одразу захотілося ще шматочок.
Коли Віктор відрізав третій шматок млинцевої трубочки, з неї випало декілька червоних ікринок.
Віктор завмер, дивлячись на млинці. Він раптом зрозумів, що це такі ж млинці з червоною ікрою – остання їжа Броницького.
Подивився запитливо на Рефата – той сидів нерухомо й усміхався Віктору своїми ясно-зеленими очима.
– Ми з Івіним і Броницьким вечеряли в готелі двадцятого травня, – через хвилину мовив Рефат. – Ваша правда – саме в буфеті на п’ятому поверсі. Запам’ятовуйте, що я скажу далі, вам буде дуже корисно знати. За тієї умови, яку ви прийняли, – нікому про це ні слова. Броницький був нашим другом. Він допомагав нам і коли був у штабі, а ще більше, коли став працювати в президентському апараті. Він мав зупинити друге постачання українських танків у Пакистан, але пароплав пішов… Ви були в будинку, де жив Івін. Поверхом вище Івіна для Броницкого вже була готова квартира. Через кілька тижнів він би вже переїхав у Москву на ПМЖ. Двадцятого ввечері ми саме обговорювали його майбутнє. Він пішов десь опівночі. З мого номера ми викликали по телефону таксі. Він мав дорогою додому заїхати на п’ять хвилин до свого колеги. Я пам’ятаю, він назвав диспетчерові маршрут – від готелю на Бастіонну, потім на Суворова. Ми самі потім спробували розшукати цього колегу, але запізнилися. Нещасний випадок. Несправність газової колонки. Квартира наповнилася газом, а він не помітив і захотів прикурити. Все згоріло разом із хазяїном. Щоправда, ми дізналися: це тільки офіційна версія. Насправді колегу підірвали саморобною міною, підклавши її під крісло, до якого він був прив’язаний. Думаю, що цей колега і був організатором або, можливо, всього лише виконавцем убивства. Звичайно, для того щоб відправити Броницького в політ на дирижаблі, потрібна була допомога. Може, в цій справі він сам особисто і не брав участі. Хто знає?! Але, в усякому разі, його вже поховали. Залишився ще один похорон, і справу буде здано в архів.
– Чий похорон? – запитав Віктор.
– Того, хто підклав міну під крісло. Класичний варіант – відтинаються дві перші ланки ланцюжка, і після цього вже нічого ніколи не дізнаєшся.
– А ті, хто прив’язали труп до дирижабля? – Віктор проникливо подивився на Рефата.
– Це, скоріше за все, були люди «штатні». Контролери. Один або два. Якщо їх знайдеш і припреш до стінки – вони однаково покажуть пальцем на другого небіжчика. Їх і прибирати немає сенсу – собі дорожче. Гаразд, давайте перекусимо.
Віктор поклав собі на тарілку ще кілька млинців із ікрою. «Просто Юрко» підлив йому вина. Собі – горілки. Рефату – соку.
Нічна тиша цього заповідного куточка Підмосков’я підступила впритул до круглого столу, що стояв на освітленій м’яким світлом веранді. Десь крикнув нічний птах.
«Просто Юрко» залпом випив свою чарку горілки і потягнувся за баликом.
Віктор жував млинець і думав. Розповідь Рефата справила на нього враження. Та й сам Рефат справляв враження людини, яка брехати не буде. Видно, він перебував уже в тому становищі, коли самому навіть професійно брехати було необов’язково – для цього існували підлеглі. Те, що Рефат сприймав Віктора за есбеушника, йому навіть подобалося. Людям подобається, коли їхній ранг підвищують у чужих очах. «А може, я вже насправді есбеушник, мене тільки досі не повідомили про це?» – подумав Віктор. Згадав про Дмитра Ракіна, свого колишнього колегу, що перейшов у спецвідділ «Ф». Адже це саме він порекомендував передати справу Броницького Віктору. А що таке спецвідділ «Ф»? Таємниця, вкрита мороком. Коли Дмитро здавав справи, Щур – Леонід Іванович Крисько, вічний майор – проговорився, що Дмитро тепер «зв’язуватиме порвані ниточки». Відділ з координації дій. Яких і чиїх? Скоріше за все, есбеушних і емвеесівських. І про вибух на Бастіонній Віктор нічого не чув, хоча це їхній район.