– У вас, напевно, накопичилися запитання. Не соромтеся, – сказав Рефат.
– А навіщо ви хотіли перевезти труп Броницького в Росію? – відразу випалив Віктор те, що вже декілька хвилин крутилося на язиці.
– Ми не хотіли, – спокійно відповів Рефат. – Це якраз один із епізодів, у якому поки що для мене цілковито відсутня логіка. Хіба що організатори хотіли ще раз показати пальцем у бік Москви – ось, мовляв, чия це робота.
Віктор згадав про відрізаний у трупа палець. Запитувати про палець зараз не мало сенсу, тим більше що Рефат заперечував свою участь у спробі вивезення покійного Броницького.
– А що це був за літак? – запитав Рефат.
– Ан-26, вантажний, «Авіалінії Білорусі».
– Ні, це я вже знаю. Що за вантаж там був?
– Не знаю, – зізнався Віктор. – Ящики, коробки.
– І ви не поцікавилися?
– Я цікавився тільки трупом. Ми зняли труп, а літак полетів далі. Напевно, ви і самі можете дізнатися, що там був за вантаж. Він же у Воронеж полетів.
Рефат посміхнувся.
– У воронезькій митниці повідомили, що було прийнято вантаж запчастин до комбайнів для агрофірми «Восход». Агрофірма сплатила мито й запчастини забрала. Тільки проблема в тому, що такої агрофірми у Воронезькій області взагалі не існує. Те, що ви бачили в літаку, було схоже на запчастини до комбайнів?
Віктор заперечно мотнув головою.
– Коли щось дізнаєтеся про цей рейс, не соромтеся поділитися з нами. Ми у боргу не залишимося. Нам теж хочеться цю справу розплутати, – сказав Рефат.
Спав Віктор у цьому ж будинку в кімнаті на другому поверсі. Кімната була просторою, з двома вікнами, в які вранці подвійним залпом ударило сонячне світло. Щоправда, ранок виявився досить пізній – Віктор, прокинувшись, подивився на годинник – майже полудень.
Спустився вниз. Почув дзвякання посуду. Заглянув на кухню і побачив немолоду жінку, що стояла над плитою. Виглянув на веранду. За чистим круглим столом сидів Рефат і читав газету.
– А, прокинулись? Як самопочуття? – запитав він.
– Нічого.
– Валю! – гукнув Рефат. – Зроби дві кави!
Після кави Рефат покликав Віктора піднятися в його кімнату. З тумбочки дістав «тетешку» з плечовою кобурою.
– Це ваша, – простягнув її Віктору. – Ми про всяк випадок узяли її з готелю. Наші покоївки люблять по сумках постояльців нишпорити.
Віктор мовчки взяв пістолет, а Рефат іще раз нагнувся до тумбочки й дістав іще один «ТТ».
– А це сувенір од нас, на згадку і на знак дружби.
– Навіщо мені два однакові? – здивувався Віктор.
– Вони різні, можна навіть сказати, що абсолютно протилежні. – Рефат посміхнувся. – Це – пістолет зворотної дії.
Він витягнув із другого «ТТ» обойму, й Віктор побачив, що вона вставлялася в рукоятку кулями назад.
– А навіщо? – запитав він.
– Ну, це старий жарт… Його ще Сталін полюбляв. Такі зразки кілька разів випускалися. На випадок, якщо хтось хоче вас убити вашою ж зброєю, а справу потім подати, як самогубство. Ми тут нещодавно пожартували з цією штукою. Декільком бандитам, у яких були «ТТ», підмінили пістолети, і в результаті Москва стала на чотири «авторитети» чистішою. Навіть якщо вам і не згодиться, однаково штука забавна. Головне – не переплутайте її зі своїм. Дуже легко відрізнити – в номері «зворотного» завжди стоять три дев’ятки підряд. У будь-якому місці.
Віктор подивився на номер дарованого пістолета і побачив три дев’ятки посередині. Потім – на номер своєї «тетешки». Там була тільки одна дев’ятка.
Дивний подарунок холодив руку своїм металом. Він нахилився, витягнув із-під соснового ліжка свою сумку, поклав туди обидва пістолети.
– Юрко поїхав у місто. До обіду повернеться. Ви поки що відпочивайте, може, ще які-небудь запитання з’являться. На обід вас покличуть. До речі, можете газетки почитати. Я вже ознайомився.
Віктор спустився на веранду, взяв свіжі газети і знову піднявся у свою кімнату.
На першій же сторінці «Известий» у вічі кинувся заголовок: «Росія і Україна: ні миру, ні війни?». Йшлося про делімітацію кордону між двома сусідніми країнами, а точніше, про неможливість домовитися про те, де цей кордон проходитиме.