– Самообслуговування? – здивувався Сергій, побачивши на двох складених столах стоси чистих тарілок, декілька тарілок із тонко нарізаними ковбасою, шинкою, сиром. Глеки з апельсиновим соком стояли поряд із двома великими термосами. Один термос був пузатий і нагадував чайник. Другий був високий.
Нік узяв тарілку, поклав на неї дві маленькі булочки, шинку та сир. Відніс за найближчий столик. Потім налив собі кави.
Сахно зробив те ж саме, тільки наклав собі в тарілку шматків двадцять шинки і ковбаси.
– Спочатку треба зробити бутерброди на день, – пояснив він.
Зробивши шість бутербродів, він загорнув кожен в окрему серветку і тільки після цього взявся за їжу. У ресторані нікого, крім них, не було.
– Непогана країна, – прожовуючи бутерброд, мовив Сахно. – Шкода, що вони в школах російської не вчили. Це було б узагалі повний вперед!
Після сніданку Сахно повів Ніка до машини. Машина була незвично довга – метрів п’ять. Здалека вона виглядала солідно, але наблизившись, Нік помітив, що її рихтували, мабуть, не один десяток разів. І фарбували, схоже, теж частенько, хоча фарба була якісна.
Здивувало Ніка те, що в машині були тільки два передні сидіння, а ззаду – підняте вище за рівень спинки сидінь вантажне відділення. Тільки двоє дверець попереду і одні ззаду.
– Ну як? – запитав Сахно.
– Нічого, тільки місця замало. Її б переробити, он ззаду можна ще два сидіння вліпити.
– Давай гроші, знайдемо яку-небудь слюсарну майстерню. Німці начебто щодо техніки майстри. Сідай. Покатаємося хіба ж так.
Нік усівся на пасажирське сидіння, Сергій – за кермо. Повільно виїхали зі стоянки.
– Зупинися біля готелю, я скажу старому, що ми до другої повернемось, якщо хто-небудь нас шукатиме.
Сахно зупинився перед входом у готель.
Нік із дивним почуттям гордості вийшов із машини. Гримнув за собою дверцями, і якесь нове відчуття виникло в нього – ніби він зовсім інша людина, з іншим минулим і з особистим шофером за кермом власного лімузина.
Старий за стійкою у фойє швидко опустив його на землю, навіть не давши і слова сказати.
– Якщо ви або ваш друг іще раз зупините катафалк перед входом – вас виселять! – мовив він похмуро.
– Який катафалк? – здивувався Нік.
Старий мовчки кивнув на чорний лімузин.
Нік обернувся і теж подивився на машину. Після того, як старий вимовив слово «катафалк», йому стало зрозуміло призначення задньої «вантажної» частини автомобіля.
Він потер пальцями скроню. Кивнув старому. Потім попросив передати всім, хто їх шукатиме, що до другої дня вони повернуться.
Старий написав записку і засунув її у вузьку нішу на стіні ззаду, де вже лежав ключ од їхнього номера.
26
Із вокзалу Віктор приїхав у райвідділ. Заглянув до майора, але його в кабінеті не було. Залишив йому записку, що повернеться до обіду, і поїхав додому.
Погода в Києві була стерпна. Після московської спеки тут було в міру тепло, віяв легкий вітерець.
Настрій у Віктора з самого ранку був робочий – подорож у СВ анітрохи не натомила. Його навіть не будили ні прикордонники, ні митниця. Він їхав сам, тому спокійно залишив на столі не лише свій паспорт, але й міліційне посвідчення. Сумку з речами та двома протилежними «тетешками» засунув під полицю, на якій спав. Звідти її й узяв перед тим, як вийти з вагона.
Іра зустріла його вдома дуже радісно. Поцілувала, хитро всміхаючись.
Віктор запідозрив якийсь сюрприз.
«Чи не приїхав, бува, до нас хто-небудь із рідні?» – подумав без особливого ентузіазму.
Зайшов у кімнату. Дочка спала в дитячому ліжечку. На столі стояв величезний букет і пляшка кримського мускату. Поряд лежала телеграма.
«Точно! Або приїхав, або приїжджає», – міркував Віктор, підходячи до столу і думаючи, що доведеться йому когось їхати зустрічати. Або на вокзал, або в аеропорт.
Важко зітхнув, узяв телеграму в руку.
«Із днем народження, дорога. Затримуюся на днинку, буду завтра вранці.
– прочитав він і розкрив у подиві рот.
Дружина підійшла ззаду, обняла.
– Спасибі! – прошепотіла. – Звичайно, було б краще вчора ввечері відзначити, але я вже на сьогодні все приготувала. Значить, успішно з’їздив?
Віктор кивнув.
– Там тобі лист на кухні, – сказала дружина.
Віктор пройшов на кухню, взяв із підвіконня конверт. Звернув увагу, що ні марки, ні адреси на конверті не було. Тільки ім’я та прізвище.
– Хто приніс? – запитав дружину, що підійшла.
– У поштовій скриньці взяла, внизу.
Віктор дістав із конверта аркушик паперу.
«Сподіваюся, не ображаєтесь? Усього доброго, Рефат», – прочитав він.