– Молодець, – Віктор усміхнувся, йому сподобалася ретельність Занозіна. – Ще одна справа, і ти вільний. Їдь у готель «Москва» і випиши всіх постояльців, які зупинялися там з дев’ятнадцятого по двадцять перше. Повернешся, передаси список мені. Я чекатиму.
Стажист побіг. Віктор зайшов до майора.
– О, нарешті з’явився! А то мене твій Занозін замучив: «Де шеф? Де шеф?» Я йому пояснив, що в цьому закладі шеф не ти, а я, але йому все по барабану! До речі, як він тобі?
– Те, що потрібно!
– Двадцять грам вип’єш? – запитав майор.
– Я ж за кермом і на службі! – Віктор подивовано зиркнув на Щура.
– Я теж на службі, – сказав він. – Ну, гаразд, якщо ти за кермом – тоді я вип’ю. Сьогодні п’ять років, як дружина померла. Я, загалом, оптиміст, але чогось сумно…
Він відійшов до свого сейфа, відчинив. Там стояла пляшка «Смирнова» та пластмасовий стаканчик. Налив собі, випив і зачинив сейф.
Віктор сів перед столом майора, на якому, напевно, можна було знайти все, що завгодно, включаючи і зброю. Він, здавалося, принципово не наводив там лад.
Майор усівся на свій стілець. Довга спокійна розмова ні про що потягнулася в кабінеті. Минула година. У двері постукали.
– Відчинено! – крикнув майор.
– Товаришу майор, шефа не бачили? – почувся голос Занозіна до того, як двері відчинились. – А, ось ви де! – зрадів стажист.
– Хай тобі грець, – стомлено посміхнувся майор. – Ну хоч у цьому кабінеті не називай лейтенанта шефом! Чуєш?
– Так точно!
Віктор забрав стажиста у свій кабінет. Пробіг очима два аркуші, списані швидким хистким почерком.
Погляд зупинився на знайомому прізвищі: «Сибіров Рефат Абдулкаримович, номер 316». Працелюбний стажист навіть виписав паспортні дані.
– Молодця! Була б у мене зайва медаль – точно вручив би! – усміхнувся Віктор. – Гаразд, до завтра!
Потім він відвіз підхмеленого майора додому на Березняки і вже звідти попрямував до себе додому. Подивився на годинник – чверть на восьму. Згадав про святкову вечерю й натиснув на педаль газу. Промайнула думка про подарунок, але тут же згадав, що подарунок «від чоловіка» Іра вже отримала. Вирішив днями купити їй щось від себе, а не від людини з важко вимовлюваним «по батькові».
– Абдулкаримович, – повторив уголос Віктор. «Даремно він боявся, що я зламаю язик», – подумав він, згадавши, як Рефат знайомився.
27
Сахно анітрохи не засмутився, дізнавшись, що купив похоронний лімузин. «Мертвим мене на такій машині не повезуть, нехай хоч живим покатаюся!» – сказав він.
І вони каталися вже декілька днів. Робити особливо було нічого. Погода в Кобленці стояла спокійна – ні жарка, ні холодна. Вони навіть якось заїхали на гору, де масивними кам’яними стінами височіла над містом фортеця минулого століття. Ця поїздка трохи засмутила Сергія. Він зрозумів, що машина не така потужна, як виглядає. Але висоту вона подолала, хоч і важко.
– Вона ж не була розрахована на перегони з трунами, – сказав Нік.
– Зате яка показна, – заспокоїв сам себе Сахно.
Поважний похоронний лімузин жер бензин зі слов’янською жадібністю – йшло близько п’ятнадцяти літрів на сотню кілометрів по місту. Сахно якось увечері вирішив вивчити мотор, думав, що з бензонасосом щось не в порядку. Виявилось, що в порядку. Тоді він махнув рукою. Хай йому біс, однаково ж за бензин, як і за все інше, платив Нік.
У них у Кобленці з’явилось улюблене місце, яке відкрив Сергій. Воно називалося Deutshe Ecke – Німецький Кут – місце злиття двох річок: Рейну та Мозеля. Річки зливалися під гострим кутом, і на цьому вістрі суші за отим злиттям річок стежив величезний бронзовий канцлер Вільгельм.
Лімузин вони ставили за пам’ятником, а самі сиділи на лавці, дивлячись на воду. Майже не розмовляли. Сиділи, жували зроблені зі спільного готельного сніданку бутерброди та запивали їх колою або пепсі.
Двічі Сахно сам зривався серед ночі покататися по нічному місту, і це викликало у Ніка принаймні здивування. Він навіть трохи заздрив Сахну, який, не знаючи німецької, почувався в місті, як риба у воді. Ніку, що говорив по-німецьки, в Кобленці не було так затишно, як його напарникові. Він уже починав помалу нервувати: гроші потихеньку танули, а до них у готель ніхто не приходив. Якби не дружина з Володькою, котрі застрягли з його милості в Саратові, він би, звичайно, турбувався менше. Але ж вони чекали від нього звісток. А він міг подати звістку тільки після того, як доручену йому справу буде завершено, і він сподівався, що заробить таким чином і на повернення в Київ, і на квартиру, в яку їх можна буде відразу викликати.