Минув іще один день, і Нік порахував марки, що залишилися, – тисяча сімсот п’ятдесят. Начебто і немало, але ж і готель у них досі не оплачений. Значна частина грошей пішла на бензин.
Нік після сніданку підійшов до готельного старого, який, незважаючи на свою явну нелюбов до Сахна, до Ніка ставився непогано. Запитав, скільки вони вже заборгували за готель.
– Дев’ятсот шістдесят марок, – відповів старий, поклацавши клавішами комп’ютера.
Нік згадав про картку, отриману від Івана Львовича. Попорпався в кишені, дістав і показав старому.
– «Амерікен експрес?» – придивився старий. – Звичайно, нею за все можна платити.
Нік розслабився. Міг би і раніше про картку згадати, заощадив би час, витрачений на перерахунок купюр у коричневому конверті.
– Ну що, їдьмо? – підійшов до нього у фойє Сахно, тримаючи по два загорнуті в серветки бутерброди в кожній руці.
– Куди сьогодні?
– Спочатку заїдемо в один райончик тут неподалік, а потім махнемо за місто.
«Райончик неподалік» виявився брудним передмістям кілометрів за двадцять від центру міста.
Сахно зупинив лімузин біля якоїсь церкви й попрохав Ніка почекати кілька хвилин. Сам пішов по вузькому провулку, заповненому сміттєвими баками.
Нік здивувався. Раніше сюди вони не приїжджали, значить, Сергій бував тут сам. Тільки що йому тут робити, не знаючи мови?
Через кілька хвилин він повернувся знервований, сів за кермо і рвонув із місця, пошепки матюкнувшись.
– Що таке? – запитав Нік, але відповіді не дочекався.
Вони їхали неширокою гладенькою трасою крізь ліс. Сосни, що росли обабіч дороги, нагадали Ніку про Кончу, про маленький затишний будиночок під Києвом. В пам’яті зринув і великий триповерховий будинок, де поїли його кавою Валентин зі Світланою. Вони згадалися з особливою теплотою, і він подумав, що недаремно випадок організував його уранішню зустріч із Валентином на березі затоки. «Випадок – бог життя!» – зринула в нього в голові колись почута фраза.
Сахно загальмував, розвернувся, перекривши на хвилину дорогу лімузином. Завищав гальмами новенький «мерседес», але Нік, стурбовано поглянувши на його водія, побачив, що той абсолютно спокійний. Ні тіні роздратування. Зустрівшись поглядом із Ніком, кругловидий літній німець привітно кивнув.
«Напевно, подумав, що ми заблукали і спізнюємося на похорон», – вирішив Нік.
Вони повернулися до готелю. Настрій у Сахна був кепський, але він нічого нікому пояснювати не збирався. Це Нік уже втямив. Однією з рис вдачі Сахна була якась природна потайливість. Він начебто й не стежив за своїми словами, поводився аж надто розкуто, навіть по-хуліганськи, але при цьому нічого про себе, про своє минуле не розказував. А Нік і не розпитував, адже Сахно витримував паритет: минулим Ніка він також не цікавився. Поводився так, як і мають поводитися випадкові попутники: привітно і без нав’язливої цікавості.
У номері Сергій трохи заспокоївся, але очі його горіли. Нахилившись під стіл, він витягнув звідти принесений нещодавно пакет. Дістав дві пляшки червоного вина.
Нік без слів усе зрозумів, сходив у ванну і приніс дві склянки, які невидима вранішня покоївка завжди забирала зі столу і ставила на скляну полицю під дзеркалом над умивальником. Немов не розуміла, що зі склянок у ванній не п’ють.
Сахно подивився на склянки в руках Ніка і заперечливо хитнув головою.
Це Ніка здивувало. А Сахно тим часом знову витяг з пакета запакований у м’який целофан круглий чорний хліб. Потім, знявши зі скляної таці карафу, поклав туди розпакований буханець і втупився в нього збудженим поглядом.
– У тебе ніж є? – запитав Сахно.
– Ні.
– Піди, візьми у старого. Він тобі симпатизує.
Нік приніс ніж.
Сергій вирізав зверху буханця кружечок скоринки, підніс до носа, понюхав.
Нік напружено стежив за ним, не розуміючи, що той замислив.
– Відкоркуй вино, – не обертаючись попросив Сахно.
Узявши відкорковану пляшку, він нахилився до буханця і почав помалу лити червоне вино в м’якуш зверху. Буханець вбирав вино, воно просочувалось донизу. Сергій терпляче тримав пляшку над буханцем.
На очах у Ніка вся пляшка вина перелилася в буханець, і Сахно, відкоркувавши другу, почав і її потихеньку переливати в хліб.
У якийсь момент вино зупинилося на рівні скоринки. Тоді Сергій відставив другу пляшку, нахилився над хлібом, доторкнувся до нього обережно, як до міни. Закрив кружальцем відрізаної скоринки.