Озирнувся на Ніка, у вологих очах – каламутне полум’я відчаю. Обличчя перекреслила на мить крива посмішка.
Простягнув Нікові ніж.
– Ну, ріж. Підірвешся – усе мені дістанеться!
Нік зрозумів, чого від нього хоче Сахно. Не зрозумів тільки, навіщо. Провів по тупому вістрю ножа пальцем.
– Як різати? – запитав. – Як торт?
Сахно кивнув.
Нік зняв верхній кружечок скоринки, що вже поважчав і ввібрав у себе вино. Відклав його вбік. Ніж повільно вертикально занурив у соковитий буханець. З-під буханця вино капнуло на скляну тацю.
– Стій! – роздратовано мовив Сергій. – Ти проколов дно… Дай ніж.
Він акуратно, майже торкаючись носом хліба, вирізав собі скибку і, не беручи її руками, відкусив шматок зверху. Прожував швидко і знову відкусив. Доївши скибку, подивився з усмішкою на Ніка.
– Тобі відрізати? – запитав.
– Давай!
Нік, наслідуючи приклад Сахна, відкусив свою скибку просто зі скляної таці. Вино здавалося незвично міцним, п’янило.
Вони мовчки з’їли увесь буханець, просочений вином. Сахно всівся на своє ліжко – на його обличчі вже панував ситий спокій. Нік приліг і втупився в стелю. П’яна тяжкість сковувала його тіло, розслабляла м’язи.
– Ти, коли справу буде зроблено, де ховатимешся? – запитав раптом Сахно.
– Ховатися? – Нік повернув голову до напарника. – Чому ховатися?
– Коли справу зроблено – треба ховатися, щоб залишитися цілим, – абсолютно спокійно говорив той. – Якщо виконавців прибрали – ніхто не ховається. Якщо їх знайшли – ховаються організатори…
– А ти де ховатимешся? – запитав Нік.
– А якого дідька я тобі розказуватиму? Я ж від усіх ховатимусь. І від тебе теж!
– Думаєш, тебе шукатимуть?
Сахно гмикнув. Повільно підвівся, вставив у магнітофон, що стояв на підвіконні, касету і знову приліг.
Тишу номера роздрібнив на відрізки прискорений серцевий ритм, записаний на касеті.
– Це те, що ти ставив у Пінську? В барі? – запитав Нік.
– Ага.
– А що це?
Сахно повернувся обличчям до Ніка. Очі його почервоніли, обличчя вже опухло від вина.
– Якщо ти знав, коли і де мене витягнути, навіщо з себе лоха удаєш? Ти ж усе про мене знаєш!
Нік промовчав, вирішивши не ламати впевненості п’яного Сахна. Нехай думає, що Ніку все про нього відомо. Може, саме ця впевненість тримає його хоч у якихось рамках.
28
Повернення сержанта Воронька з села до Києва затрималося на три дні. Він подзвонив начальству, повідомив, що застудився. Скоріше за все, його затримка викликана була підгортанням картоплі, про це, мабуть, здогадувались усі, включаючи і його начальника капітана Гриценка. Але кругова порука даішників була міцніша за столітній дуб, який ріс за хатою матері Воронька, про що всі його товариші по службі теж знали.
Нарешті вранці дев’ятого червня сержант Воронько заступив на чергування, і тут же Віктор рвонув до нього на пост. Розмовляв із ним Воронько по-свійськи, вивчивши міліційне посвідчення. Був він хлопець простий і відкритий. Ніч із двадцятого на двадцять перше згадав не без зусиль, але коли все-таки згадав, тут же чортихнувся. Розповів, як його викликали на інший пост – він уже не пам’ятав, який – посеред ночі, а коли майже під’їхав – дали відбій. Коли повернувся на свій пост, виявив, що якась тварюка підкинула в будку хімікалії, і там так смерділо, що неможливо було зайти. Він тоді перекурив біля будки і відразу поїхав. Просидів до кінця чергування на нормальному посту при виїзді на Бориспільську трасу. Там у нього приятелі чергували. Просиділи до ранку, граючи в підкидного.
– Так ви не бачили зліт дирижабля? – запитав Віктор.
– Дирижабль начебто й бачив, перед тим, як викликали. А як повернувся, то не до дирижабля було. А будку потім дезинфікували…
Повернувшись у райвідділ, Віктор навантажив стажиста Занозіна новим завданням: опитати всіх на центральних постах ДАІ, дізнатися – чи викликав хто-небудь сержанта Воронька вночі на двадцять перше на свій пост. Дізнатися, хто чергував на виїзді на Бориспільську трасу і чи приїжджав до них пограти в карти Воронько у другій половині ночі, і, на додачу до цього, з’ясувати, хто і коли провадив дезинфекцію в будці ДАІ на майдані Незалежності, та з якою хімією дезинфектори там боролися.
Стажист, що спочатку слухав завдання натхненно, потім сів за стіл і швидко все записав – видно, на пам’ять свою при такому обсязі роботи вже не надіявся.
Занозін усе-таки виявився меткішим, аніж Віктор сподівався. Вже до дванадцятої він приїхав у райвідділ і застав у кабінеті лейтенанта чаювання Віктора з майором.
Віктор зробив і йому чаю.
– Ну що? – запитав, підсунувши стажистові стілець навпроти.