– Ніхто Воронька не викликав, – квапливо заговорив Занозін. – Я перевірив усіх, хто тоді чергував… На Бориспільському посту ДАІ він дійсно був десь із третьої ранку до шостої, але в карти вони там не грали…
– Так, – посміхнувся майор Крисько. – Вони там чай пили і читали журнал «На бойовому посту».
– Товаришу майор, ми ж із вами чай п’ємо? – посміхнувся тепер уже Віктор. – Хіба що тільки журнал не читаємо.
– Ну, ми не ДАІ, – сказав майор.
– Дезинфектора посилала туди центральна санепідемстанція, – вів далі стажист. – Він в акті про виконану роботу записав, що робив потрійне очищення від якогось дибетаметилу! А цей дибетаметил, або як його там, застосовується у військових училищах на заняттях з газового захисту. Це коли кидають скляну капсулу під ноги, а тобі потрібно за частки секунди протигаз надіти.
Віктор був цілком вдоволений. Підвівся, потер руки.
– Товаришу майоре, дозвольте іти? – жартівливо мовив він.
– Та ти вже і так незрозуміло кому підлягаєш, линяй куди хочеш! – махнув рукою Крисько. – І не треба мене, мента старого, своїм «товаришу майоре» діставати. Що я, не чую: «Щур у себе», «Щур у вартівні»?
Майор, ляснувши Віктора по плечу, вийшов. Через хвилину з кабінету вийшли і Віктор зі стажистом. Спустилися вниз, сіли в «мазду».
– Гаразд, – повертаючи ключ запалювання, сказав Віктор. – Поїдемо, візьмемо пивка та разом подумаємо, як нам рухатись у цій справі. Добре, що ми в цивільному!
– Товаришу лейтенант, а як щодо квартобліку?… – обережно мовив Занозін. – Я одружуватися збираюся.
– Це до майора!
Машина легко рушила з місця.
– Я вже був з цим питанням у майора.
– Іди ще, – твердо порадив Віктор. – Не бійся! У міліції треба бути занудливим. А як дістанеш його – він тоді все прискорить, аби більше тебе не бачити!
Увечері Віктор подзвонив Георгію й повідомив його про всі новини.
– Я не думав, що з даішної лінії можна щось корисне витягнути, – задумливо мовив той.
– Якби знайти, хто цього сержанта з поста смикав, – сказав Віктор. – Принаймні можна було б перевірити, з якого боку ниточка тягнеться…
– Ну, якщо ніхто не пам’ятає, може, і не смикав його ніхто? До дівки, може, на годинку під’їхав, потім підкинув собі цю смердючу суміш і поїхав грати в карти… Знаєш, можна ж і по-іншому перевірити: викликали його чи ні…
– Як?
– У них же рації на фіксованій даішній хвилі. Це все пишеться день у день. Усе, що в ефірі.
– Де пишеться? – здивувався Віктор.
– Є один заклад недалеко від метро «Арсенал». Щоправда, туди з вулиці не зайдеш… Я дізнаюся, чи можна там понишпорити, потім подзвоню.
29
На ранок Сахно почувався розбитим. Навіть на сніданок не пішов.
Нік спустився, набрав йому в ресторані їжі. Заніс у номер, потім уже сам вирушив снідати.
Повернувся з чотирма заготовленими про запас бутербродами. Сергій лежав на спині, тупо дивився в стелю. Його сніданок так і стояв на столі непочатий.
– Дякую, – хрипко мовив він, скосивши очі на напарника, що увійшов. – Ти вибач за вчорашнє… Я зламався ввечері… Нічого, години три полежу – відхекаюсь. Уже було…
Нік кивнув. Підійшов до вікна. Побачив, що касета з магнітофона вже зникла – значить, Сахно вставав.
На вулиці мжичило, і повітря, що дихнуло на Ніка через відчинене вікно, було прохолодне та свіже.
– Ти в такі дні можеш мене просто по пиці, – мовив Сахно. – Я битися не буду.
– А що це за хліб ти вчора вигадав? – запитав, усе ще стоячи лицем до вікна, Нік.
Було чутно, як Сахно з видихом посміхнувся.
– Це «протипіхотна»… Ми такі з приятелями в армії щомісяця вином «заряджали» в каптерці, до того, як я комісувався. А пізніш уже ні з ким було «заряджати».
– Після того, як комісувався?
– Ні, до того. Дружбани мої підірвалися на очищенні. Якраз на ранок після того, як ми обкурилися… Розтяжки не помітили. А мені кепсько було, як оце зараз. Мене залишили досипляти…
Нік слухав, і ставало в роті кисло. Те, що Сахно не так давно був офіцером-сапером, він уже знав од Івана Львовича. А ось про те, що він покурював іще з армії… Це була новина! Весела ж із них виходила парочка!
– Кави принесеш? – попросив Сахно.
Потім, випивши чашку кави, він повільно встав. Сходив у ванну. Півгодини стояв під душем. Повернувся в кімнату зі згаслим поглядом.
– Їдьмо покатаємося, – запропонував.
– Куди тобі?! – здивувався Нік. – Полеж краще. Дощ на вулиці!
– Їдьмо, мені потрібно. Ненадовго. Ти за кермо сядеш.
Кобленц видався Нікові якимсь особливо безлюдним. Спочатку він думав, що через погоду. Потім зрозумів, що сьогодні неділя.