– Зараз ліворуч! – командував Сахно, втупившись примруженими очима вперед.
Похоронний лімузин тихо сунув по мокрому асфальту.
– Праворуч! – сказав Сахно.
Дорога здалася Нікові знайомою – брудний віддалений закуток Кобленца, куди вони вже приїжджали. Ось і церква за огорожею, і вузька вуличка праворуч, в’їзд на яку забарикадували зелені сміттєві баки.
– Тут загальмуй!
Машина зупинилась якраз біля цієї вулички.
– Позич сто марок, – попросив Сахно.
Нік знехотя дістав із кишені гроші.
– Колись відпрацюю, – пообіцяв напарник. Вийшов похитуючись із машини. Побрів брудною вузькою вуличкою.
Нік провів його поглядом. На душі було неспокійно.
«Що у нього тут за справи можуть бути?» – подумав. Минуло п’ять хвилин, а Сахно все ще не повертався. Нік занервував, пам’ятаючи сьогоднішній стан Сергія. Вийшов із машини, озирнувся навсібіч – нікого. Взагалі-то важко було уявити собі людину, що захотіла б викрасти катафалк.
Іще раз озирнувшись на машину, Нік пішов по тій же вуличці за церкву.
Через кілька хвилин він зупинився, помітивши попереду біля сірого двоповерхового будинку якихось людей. Придивившись, упізнав серед них Сахна. Вони бурхливо, «по-італійськи», про щось сперечалися. Якою мовою йшла суперечка – не було чутно, але руки у них літали в жестах так, немов ось-ось має розгорітися бійка.
Очманілий Нік завмер прислухаючись. Але навкруги було дивно тихо.
«Глухонімі», – здогадався він.
Придивився до Сахна. Той уповільнено, але все-таки досить активно «розмовляв» із трьома хлопцями, молодшими за нього.
Нік стояв, тупо дивився на цю «бесіду» і почувався майже ідіотом. Він розумів, що не знає про Сахна майже нічого.
Знову закрапав дощик, великі краплі стікали по маківці, відвернули від чужої «бесіди». Коли він знову повернув погляд до тих, що «говорили», то побачив Сахна, що йшов до нього.
– Ти що, машину відчиненою залишив? – запитав він роздратовано.
– Я вийшов за тобою. Думав, щось не в порядку, – виправдовувався Нік, йому самому стало незручно, що він, начебто, стежив за Сергієм.
Вони мовчки йшли до зелених сміттєвих баків, які перекривали вузьку вуличку.
– А ти звідки мову глухонімих знаєш? – не втримався від запитання Нік, коли вони сіли в машину.
– Батьки були глухонімі, – знехотя відповів Сахно. – А мати навіть працювала, хоч і була глухонімою.
Нік розвернув машину і здивовано подивився на Сахна.
– Де працювала?
– Перекладачем.
– Глухонімим перекладачем? – Нік уже зовсім очманів і готовий був нервово розсміятися через почуте, що здалося йому явним абсурдом або знущанням.
– Вона їздила з делегаціями глухонімих за бугор. У них там свої профспілкові конгреси були.
– А з якої мови вона перекладала? – все ще не розумів Нік.
– А ти гадаеш, що всі глухонімі світу розмовляють одними і тими ж знаками?
– А що, різними? – щиро здивувався Нік.
– Звичайно. Вона чотири системи знала.
– А ти?
– Я – тільки три знаю… На повороті ліворуч!
Уражений Нік ледве не пропустив поворот.
– А що ти там робив? – запитав він, кинувши швидкий погляд на Сахно.
– Ти все хочеш знати? Сигарети купував…
Далі до самого готелю вони їхали мовчки. Тільки іноді Сахно командував, куди повернути. Він поводився, як корінний житель Кобленца, що викладає новачкові урок орієнтації по місту.
А «новачок» вів похоронний лімузин неуважливо. Голова його все ще переварювала почуте. «Звідки він викопав цих глухонімих?» – думав Нік.
30
Георгій подзвонив рано-вранці. Віктор ще спав, коли з піджака, що висів поряд із канапою, долинула трель мобільного телефону.
– Спиш? – запитав невидимий напарник і, не чекаючи відповіді, продовжив: – Даю двадцять хвилин на душ і сніданок. Передзвоню.
Не випускаючи мобільного з рук, Віктор важко підвівся й поплентавсь у ванну.
По дорозі почув із спальні неголосний плач дочки, що прокинулася.
«Коли вона вже підросте?» – подумав він, відчуваючи на спині відбиток жорсткої канапи.
Йому іноді хотілося повернутись і зайняти своє місце в спальні на широкому ліжку поряд із Іриною. Але це місце поки що було зайняте і, загалом, там би він однаково не виспався, адже Ірина вставала іноді по двічі-тричі щоночі, щоб годувати малу.
Заледенівши під холодним душем і прийшовши до тями, він уже пив каву на кухні, аж тут мобільний задзвонив знову.
– Як самопочуття? – запитав Георгій.
– Уже краще.
– Круглу вежу на бульварі Лесі Українки знаєш?
– Це ота фортеця, де якась військова частина?
– Так.
– Знаю.