– Ні, – мовив у відповідь і сумно похитав головою. Коли через якийсь час почулося фраза про те, що «дев’ятку» нібито бачили, на що інший даішник мовив: «Та ну її нахер!», уже прапорщик співчутливо похитав головою.
– Із такою міліцією для злочинців розгулятись можна, – сказав він.
Віктор хотів було сказати, що ДАІ – це зовсім інша міліція, що є ще і карний розшук, який тягне хомута іноді цілу добу. Але промовчав.
Згадав, що він тут не слідчий, а син генерала Борсюка, у якого викрали машину.
Вже на виході з цього закладу з касетою в кишені піджака Віктор запитав прапорщика, чому в «студії» така допотопна апаратура.
– Скажіть спасибі, що хоч така є. Нову просили, але, виявляється, нова вже десь є. А нам, військовим, нову не виділено. З новою ж можна всі ці мобільні телефони ловити, закриті частоти, по яких «одна звезда с другою говорит».
31
У той дощовий день Сергій Сахно хоч трохи, але погамував тривожну цікавість Ніка. У дитинстві він, виявляється, уже був «двомовним» і дружив тільки з глухонімими дітьми друзів своїх батьків. Батько його працював у якійсь «поштовій скриньці», у відділі, де працювали тільки глухонімі – їм батьківщина довіряла найсекретнішу роботу. Вони ж бо не проговоряться! Потім його батьків переконали віддати сина в інтернат, затим у військове училище, куди, звичайно, глухонімих не приймають. Там він уперше здружився з такими ж звичайними, як і всі. Але в курсантській дружбі відчувалася певна невизначеність, яка просто не могла виникнути в його колишніх стосунках із глухонімими однолітками. Глухонімі як друзі здавалися йому набагато надійнішими за тих, що говорять. В училищі щомісяця курсанти влаштовували «розбірки», намагаючись з’ясувати: хто вже укотре на когось «настукав» начальству. Глухонімі не «стукали» б. Навіть через перекладача. У них зовсім інший характер, інший підхід. Вони – закритий клуб, у якому своїх чужим не продають, навіть якщо хто чимось когось і дістав. Із найяскравіших спогадів Сахно поділився за пляшкою червоного одним епізодом – бійкою двох глухонімих у дитинстві. Ця тиха і жорстока бійка запам’яталася йому на все життя. Правило було – битися, поки супротивник не впаде спиною на землю. Неписане це правило немов було частиною чогось природженого. Глухонімі хлопчаки тільки так і бились. Але зазвичай без жорстокості. У той раз ніхто з двох падати не хотів. Билися серед дерев у саду і щоразу хапалися руками за стовбури, щоб не впасти. Коли один усе-таки впав, другий – просто сів на траву. Обом довелося йти до лікаря – так вони один одного змолотили. А причина абсолютно типова – билися через дівчинку. Вона теж стояла поряд. Її не запитували, хто з двох їй більше подобається. Без неї вирішили: з нею залишиться переможець. Просто-таки поєдинок з часів Римської імперії.
Увечері зголоднілий Нік спустився в ресторан, залишивши Сахна в номері.
Узяв у нічного готельного старого сардельку і келих пива. Сів у напівтемному ресторані. Огледівся. Цього вечора відвідувачів було більше – п’ятеро. Але ж і не пізно ще було – початок десятої.
Коли повернувся, Сахно лежав на своєму ліжку й дивився каламутним поглядом у стелю. В повітрі кімнати витав якийсь знайомий запах із минулого. Але хоч як Нік принюхувався, але згадати, що це за запах, не міг.
– Може, принести тобі сардельку? – запитав він Сергія.
Той спробував повернути голову у бік Ніка, але, видно, не вистачило сил.
Очі його були широко розплющені, наче він здивувався, побачивши щось незвичайне.
Нік іще раз принюхався. Проступила з таджицького туману якась галаслива картинка. «Базар», – згадав Нік. І ніби просунувся у пам’яті вздовж мальовничих рядів базару, постійно наштовхуючись на цей запах.
«Гашиш!»
Підійшов до Сахна. Подивився в його очі, розплющені, але невидющі. Здивувався, подумавши, що таджиків гашиш так не вирубував із дійсності. Може, це гашиш плюс червоне вино?…
Відчинив вікно і впустив у кімнату сире прохолодне повітря. Дощ уже перестав.
Сів на ліжко. Знову відчув якусь невизначеність.
«Невже, – подумав він, – Іван Львович не знав, що Сахно – наркоман і алкоголік? Непогане поєднання для “відповідального закордонного відрядження”!»
Згадав про піґулки в кишені джинсівки. Піґулки, щоб «заспокоїти» Сахна, якщо він стане некерованим? Так твердив полковник.
Невизначеність зникла, і Нік зрозумів, щó має статися. Адже за допомогою Сахна вже когось прибрали, і Нік це бачив, сидячи всередині мікроавтобуса з моніторами. Просто полковник вирішив, що Сахна можна використати ще раз, а потім дати йому руками Ніка кілька пігулок. Хоч що б там планувалося для них, але тепер було чітко зрозуміло, що доведеться когось прибрати, і це зробить Сахно. Адже йому це легко, він – некерований наркоман. А потім доведеться прибирати його…