Ці роздуми занепокоїли Ніка. Він подумав, якою людиною після всього цього він повернеться до Києва? Що в нім зламається? Що зміниться?
Обірвав свої роздуми, знову підійшов до вікна. Захотілося випити, але вина більше не було.
Нік знову спустився в ресторан. Узяв пива.
Уранці в двері номера постукали.
Нік відчинив.
Увійшов чоловік років сорока п’яти. Худий, гостроносий. Прямий проділ у русявому волоссі. Костюмчик якийсь фермерський, сірий, багато разів праний. Схоже на піджак чи куртку.
– Гер Ценський? – запитав він, дивлячись на Ніка.
– Так.
Гість кинув погляд на сплячого Сахна. Зиркнув на Ценського.
– Ходімте вниз, вип’ємо кави.
Поки спускалися по сходах, гість одрекомендувався. Звали його Вільгельм Хайнц.
– Запам’ятати легко, – сказав він. – Як консерви. Гер Хайнц.
Десять років тому він переїхав сюди з Казахстану з російською дружиною, яка вже тут вивчила німецьку і пішла від нього до німецького аптекаря.
Ця коротка історія викликала у Ніка довіру і співчуття до гера Хайнца.
У ресторані снідали декілька відвідувачів.
– Я гадаю, ніхто не образиться, якщо я поснідаю тут замість вашого приятеля? – сказав гість, усміхнувшись тонкогубо.
Вже улаштувавшись за столиком біля вікна, за яким похмуро накрапав дощ, гер Хайнц утупився своїми світлими сірими очима в Ніка.
– Ви вже освоїлися тут? – запитав він.
– Так, – відповів Нік.
– А приятель як?
– Нормально. Ніяких проблем.
Хайнц зробив собі бутерброд із шинкою, кинув у каву дві ложки цукру. Розмішав.
– Завтра ви переїжджаєте звідси, – сказав він. – Підніміться нагору, візьміть у приятеля всі документи: і югославські, і українські. І ваші паспорти принесіть.
– Мої тут, – Нік торкнувся набухлої кишені джинсової куртки.
– То сходіть за його документами.
Нік знехотя підвівся. Він навіть не встиг ковтнути кави. Розштовхав Сахна в номері. Запитав, де його паспорти. Сахно показав рукою на свою джинсову куртку, але там Нік знайшов тільки український закордонний паспорт і маленький пакетик із сумішшю. Понюхав – гашиш. Залишив її в кишені, а сам, узявши його паспорт, знову спробував його розтермосити.
– Сергію, де югославський паспорт? – запитував його просто у вухо кілька разів.
Нарешті Сахно розплющив очі.
– Загубив… – промимрив він.
– Як загубив? Де?
– Там, у глухонімих…
Донизу Нік спустився спантеличений. Чекав, що гість влаштує йому скандал або принаймні буде обурений.
– По п’янці чи що? – запитав Хайнц, почувши про загублений паспорт. Нік кивнув.
– Він багато п’є?
– Так, – сказав після недовгої паузи Нік, вирішивши, що краще говорити про алкоголь, але мовчати про наркотики, щоб не виникло яких-небудь нових проблем.
– Це добре, – несподівано мовив Хайнц. – Нехай п’є!
Наприкінці сніданку він, забравши всі документи у Ніка, простягнув йому два німецькі зелені паспорти.
– Ви тепер, – етнічні німці, що переїхали з Казахстану. Як і я, – він посміхнувся. – Ось ваша нова адреса, – він простягнув Нікові картонку з написом. – За квартиру сплачено на два місяці наперед.
– Але ж Сахно по-німецьки ні слова! – сказав Нік.
– Хіба багато етнічних німців по-німецьки говорять? За це їх і самі німці недолюблюють… Ну, вітаю з німецьким громадянством!
Хайнц знову вирушив із порожньою тарілкою до буфета. Нік дивився, як він набирав шинку, ковбасу, сир, булочки. Видно, подобалося йому снідати «на халяву».
– А Іван Львович нічого мені не передавав? – запитав Нік, коли Хайнц повернувся за стіл.
– А хто це? – здивувався той. – Я такого не знаю. Мені передали ваші документи, сказали, що зробити. Ось я і зробив. Міг би і цього не робити, адже вже зовсім інший час, і рідного Союзу давно немає. Отже, скажіть спасибі, що я взагалі приїхати сюди погодився…
Спантеличений, Нік нерозуміюче дивився на Хайнца.
– Так що, це все? Ви лише паспорти привезли?
– І квартиру вам зняв. Хіба мало?
– А що нам робити далі?
– Звідки я знаю? Напевно, чекати новин за новою адресою.
Хайнц пішов.
Піднявшись у номер, Нік проглянув нові німецькі паспорти. Прочитав своє нове ім’я: Ніколас Ценн. Сергія тепер звали – Тео Саксен.
«Тео Саксен» іще спав, періодично похропуючи.
Нік подивився на нього. Вирішив не будити.
Годинник показував пів на десяту. Якщо сьогодні переїжджати, то за готель потрібно заплатити до одинадцятої.