33
Квартира, яку зняв для Ніка та Сахна гер Хайнц, виявилася хоч і однокімнатною, але досить затишною. Двоє людей могли так розійтися по її кутках, що один одного їм було не видно, хоч як старайся. У ній не було ні коридора, ні окремої кухні. Просто відразу, зайшовши в двері, людина опинялася носом до носа з маленькою двоконфорковою плитою, робочим кухонним столиком із умонтованою в нього раковиною та низьким холодильником, утиснутим у простір між стільницею та підлогою. Праворуч і ліворуч без усяких дверей був житловий простір. Одне П-подібне світле приміщення з вікнами обабіч. Тільки одні двері – в душову-туалет – розташовані були праворуч, за «кухонним» кутком.
Будинок був вузький, триповерховий, і на кожному поверсі розміщувалося по одній квартирі. Їхня квартира була на другому.
На одній половині кімнати стояв дерев’яний стіл із двома стільцями, на підлозі лежав товстий пружинний матрац. На іншій половині – такий же матрац.
Оглянувши квартиру, Сахно стомлено знизав плечима.
– У нас із цього б трикімнатну нагородили, – сказав він. – А чого вікна без фіранок?
Тепер уже Нік знизав плечима.
Вони обидва натомилися. З Кобленца виїхали о дванадцятій, а зараз була п’ята, і знову мжичило. Їхали з пригодами – то лімузин глухнув на підйомах, то заїжджали кудись не туди, і знову доводилося розвертатись і шукати потрібну дорогу, звіряючи шлях зі схемою, яку намалював Нікові олівцем готельний старий, що працював там, здавалось, якщо не три, то точно дві з половиною зміни.
І ось, нарешті, вони приїхали в Ойскірхен – невелике містечко на схилі великого пагорба. Знайшли свій будинок серед десятка однакових триповерхівок на околиці – виявляється, навіть у маленьких містечках буває околиця! Залишили на стоянці за будинком свій автокатафалк і піднялися з речами на другий поверх.
– Жерти хочеться, – замислено мовив Сахно. Підійшов до холодильника, відчинив, заглянув досередини.
– Порожньо!
– А ти хотів, щоб там і вино, і закуска були? – єхидно запитав Нік.
– Та хоч би закуска, вино можна й купити. У тебе, до речі, бабло ще є?
Нік не відповів.
Сергій насамперед поставив магнітофон – просто посеред столу.
– Я на цій половині, – сказав він, киваючи на матрац.
Нік зрозумів, що йому дісталася половина без столу. Сумно посміхнувся.
Раптом задзвонив телефон. Знайшовши його очима – той стояв на підлозі під стіною, – він підійшов і зняв трубку.
– Ну як улаштувалися? – запитав незнайомий голос.
– Тільки увійшли, – відповів спантеличений Нік.
– Відпочивайте, завтра – робота. Подзвоню о восьмій ранку.
– А як щодо… – мовив Нік і замовк, почувши, як на іншому кінці дроту опустили трубку.
– Це нам? – запитав Сергій.
– Так. Завтра виходимо на роботу.
На обличчі Сахна з’явився напружений вираз, він трохи роздратовано зиркнув на Ніка, глитнув слину. Відійшов до вікна, відчинив його. Дістав із кишені папірець і пакетик із травичкою, скрутив цигарку й закурив.
До Ніка, що стояв віддалік, долинув знайомий запах.
«Хоч би швидше все це скінчилося, – подумав він. – Тільки що – «все це»? Може, завтра стане ясніше». Вирішивши подихати чистим повітрям. Нік вийшов на вулицю. Прогулюючись під мжичкою, набрів на маленький сільський магазинчик, купив сардельок, хліба, молока. Тепер принаймні можна повечеряти.
34
Уранці Віктор прокинувся близько шостої. Розбудило його не сонце, що заповнило світлом вітальню через незавішене вікно, а очікування зустрічі зі старшим лейтенантом Грищенком, що мала вагомо просунути справу Броницького.
Тепер перед Віктором була традиційна «драбина», на нижньому щаблі якої стояв поки що незнайомий старший лейтенант ДАІ. Поруч, «на землі», стояв сержант Воронько – пішак, яким ходять, не запитуючи в нього дозволу. Але саме пішак привів його до першого щабля драбини, по якій, якщо поталанить, можна завітати до всіх зацікавлених у смерті Броницького осіб.
Звичайно, дякував за все Віктор не сержантові Воронькові, а собі і Георгію, що підказав, де шукати записаний ефір і навіть організував надійний привід. Тепер – уперед!
Після холодного душу і чашки кави Віктор засмажив собі яєчню. Пройшовся від кухні до вітальні спокійним і беззвучним кроком – усе-таки за дверима ще спали дружина і дочка.
Погляд випадково впав на сумку, що її він засунув у куток за кріслом.
Віктор зупинився. З цією сумкою він їздив у Москву і, як тільки тепер згадав, після повернення кинув її в куток і навіть не розпакував. А там, окрім речей, лежав подарований «ТТ» зворотного бою.