– До вечора там нікого не буде, хіба що випадковий перехожий. Ти на всі боки про всяк випадок озирайся, але все роби швидко. Закінчиш – повертайся в місто і звідти мені передзвониш!
Забувши про стажиста, Віктор побіг до сходів.
На проспекті Перемоги прилаштувався у хвіст трейлера з польськими номерами – той явно їхав прямо, на Житомирську трасу.
Так, у хвості цього трейлера, він і доїхав до «Корчагінця», потім завернув праворуч. Далі – все, як говорив Георгій. Тільки труп виявився заважкий і, витягуючи його з багажника, Віктор рознервувався, постійно оглядаючись на дорогу.
Нарешті, виваливши труп на ґрунтівку, він волоком відтяг його у відчинений гараж. Там хвилину постояв у роздумі: крові на трупові не було.
Повернувся до машини і заглянув у багажник – там теж було, слава богу, чисто. Ні краплі крові.
35
Близько восьмої ранку задзвонив телефон. Нік підскочив, зняв трубку.
– Ніколас Ценн? – запитав незнайомий чоловічий голос.
– Так.
– Слухайте уважно. До дванадцятої ви мусите бути в Моншау, на Флюссштрассе. Знайдете там ресторан «Маша». Хазяїна звуть Олександр Іванович Погодинський. Пообідаєте там, говоріть із ним розкуто, зухвало, так, мовби він вам заборгував значну суму. Згадайте кілька разів слово «борг». Ваше завдання – дізнатися, кому він перераховував або передавав відсотки від прибутку за останні десять років. Дійте за інтуїцією. Можете дозволити напарникові напитись і поскандалити. А я вам увечері передзвоню.
– А як доїхати до Моншау? – запитав Нік.
– Це недалеко. Купите на заправці або в магазині автомобільний атлас.
Поклавши трубку телефону на місце, Нік повернувся на свою половину.
– Ну що, вставати? – почувся голос Сахна.
– Рано ще, можеш подрімати.
А за вікном сяяло сонце просто на половину Ніка. Він лежав на своєму матраці, втупившись у стелю. Лежав і думав. Надзвичайна легкість, із якою він сприймав цей ранок, це сонце, тішила його. Світ навкруги мовби позбувся баласту. Все полегшилося, зменшилося, втратило своє значення. Нарешті починалася робота – саме та, про яку говорив Іван Львович. Починалася легко та буденно, з телефонного дзвінка. Тепер можна повалятися на матраці, потім випити кави і прийняти душ – або навпаки: спочатку душ, а потім кава. Коротше – з’явилася нарешті ясність дій, і Нік був цьому радий.
Проте після душу Нік згадав, що кави в квартирі немає. Це його, щоправда, анітрохи не засмутило. Залишивши Сахна, він пішов знайомою з учорашнього вечора дорогою в місцеву крамничку.
– Ну то що там сьогодні? – запитав уже за вранішньою кавою Сахно.
– Сьогодні? Їдемо обідати в ресторан.
– А потім?
– Потім додому, сюди. По дорозі я тобі все поясню.
Здавалося, Сахно цілком удовольнився обіцянкою Ніка. Вони сиділи за столом на тіньовій половині квартири. Сиділи і пили каву. Мовчки, замислено. Потім Нік дістав куплений у тій-таки крамничці автомобільний атлас, відшукав Ойскірхен, в якому вони тепер мешкали. На цій же сторінці, тільки у верхньому правому кутку, було розташоване й містечко Моншау, в якому, судячи з жирності точки, налічувалося від трьох до п’яти тисяч жителів.
– Сюди поїдемо! – Нік простягнув атлас Сахну, тицьнувши пальцем у жирну точку маленького містечка.
Хвилин через сорок лімузин уже покидав Ойскірхен. Над гладенькою німецькою автодорогою висів покажчик найближчих населених пунктів, і Моншау був у цьому списку останнім. Обабіч дороги проносилися назустріч високі сосни, що прикривали своїми кронами дорогу.
Нік переказав Сахнові, що крутив кермо, все, що почув цього ранку по телефону. Сергій слухав і кивав. Кивнув він іще кілька разів уже після того, як Нік замовк. Видно, в такт своїм роздумам.
Моншау виявився старовинним казковим містечком, побудованим обабіч вузької річечки. Пряникові будиночки, розфарбовані в яскраві кольори. Ресторанчики, кафе, магазинчики. Усе маленьке, затишне. Покажчик у бік музею гірчиці.
Проїхали автостоянку.
– Може, тут машину залишимо? – запитав Нік.
– Ти що? Краще станемо перед рестораном. Так кайфовіше! Та і цього старого повеселимо!
Машина проїхала повз групу туристів-пенсіонерів, які неквапом ішли по набережній.
– Тут що, гніздо для перестарків?! – запитав Сахно з посмішечкою. – О, дивися, он наш ресторанчик.
І він показав поглядом уперед.
Ресторан «Маша» розташовувався в двоповерховому вузенькому будиночку. Лімузин зупинився перед його фасадом і заповнив собою весь простір перед ресторанчиком.
– Це нічого, що я без краватки? – Сахно єхидно посміхнувся до Ніка.
Двері відчинились, і тут же дзвякнув дзвоник, підвішений над дверима на дротяному кронштейні. Зала ресторану йшла углиб, але нікого всередині не було.