– Це більше на забігайлівку схоже… – підібгавши нижню губу, пробурчав Сахно.
Нік почув кроки, що наближалися. Обернувся й зустрівся поглядом із літнім сивоволосим чоловіком у темних штанях і білій кухарській куртці.
– Заходьте, заходьте! – привітно сказав той по-німецьки.
– Ресторан російський, а бач, ні тобі «здрасьте», ні «добро пожаловать!» – пробурчав, проходячи на середину зали, Сахно.
– То ви, напевно, і є пан Погодинський? – запитав Нік.
Чоловік напружено глянув на нього.
– Ви мене знаєте? – запитав він.
– Та ні, розповідали знайомі… Вони ваш ресторан дуже рекомендували…
Погодинський кивнув, і, здавалося, напруга відпустила його погляд.
– Сідайте тут, – він показав рукою на затишний маленький столик на двох у глухому кутку зали поряд із заґратованою пащею каміна, що не горів.
– Тут росіян майже не буває, – мовив він, поправляючи на столі сервіровку. – Можу по хорошій свинячій відбивній з грибами зробити… теляча печінка є… свіжі овочі…
– Добре, – Нік рішуче кивнув. – Дві відбивні, два салати з овочів, горілки грамів триста і якої-небудь води.
– Огірочків солоних принести?
– Звичайно, неси, чого питати! – вставив Сахно.
Хвилин через п’ять Погодинський поставив на стіл огірочки, салат і карафку горілки. І пішов готувати гаряче.
– Слухай, наче при радянській владі все! – Сахно кивнув головою, проводжаючи старого поглядом. – Тільки за радянської влади у директора ресторану була ще й купа кухарів і офіціантів, а тут…
Нік кивнув.
– Щось не схоже це на популярний ресторан, – сказав він задумливо.
– Напевно, це пральня для відмивання бабла, – припустив Сахно.
Нік подумки погодився з цим припущенням, але промовчав.
А Сахно вже розлив у чарочки горілку. Підхопив пальцями дрібний огірочок і, піднісши те й інше до рота, завмер, запитально дивлячись на Ніка.
Нік підняв свою чарочку.
– То що, скоро розбагатіємо? – єхидно-жартівливо прошепотів Сахно і, піднявши на секунду чарочку, перекинув її до рота.
Дзенькнув дверний дзвоник, і вони обоє обернулися до дверей. Там на порозі зупинився якийсь німець із спантеличеним обличчям. Розгледівши двох відвідувачів, він голосно запитав щось по-німецьки.
– Чого йому? – поцікавився Сахно.
– Машина наша йому заважає, – пояснив Нік. – Говорить, не може виїхати.
– Туди твою… – розсердився Сахно.
Він устав з-за столу, пройшов повз німця у відчинені двері.
Нік спокійно спостерігав, як Сахно від’їхав кудись убік, і тут же повз вікна ресторану проплив величезний автобус, повний пенсіонерів.
Коли автобус зник, за вікнами ресторану з’явився приємний краєвид по той бік річечки – такі ж пряникові будиночки, вивіски із закрутистими назвами. І головне – не було видно похоронного лімузина, так палко любленого Сергієм.
Але радість Ніка була передчасна. Вже через хвилину чорний лімузин заднім ходом заїхав на своє колишнє місце, затуливши приємний краєвид із вікон ресторану.
– На греця такі широкі автобуси робити?! – роздратовано кинув Сергій, сідаючи за стіл.
Налив собі «заспокійливу» чарочку, випив і повернув погляд на Ніка, який у цей момент поринув у свої думки, що викликали в нім раптом невпевненість. Він прокрутив у пам’яті вранішню телефонну розмову, таку конкретну й начебто зрозумілу. Ні, завдання було поставлене по-військовому ясно, але щось викликало внутрішній опір, розгубленість. Нік зрозумів причину: їхнє завдання можна було назвати й іншим словом – провокація. І тут, зіткнувшись з об’єктом провокації – старим абсолютно сумирного вигляду, який, окрім гордого звання хазяїна ресторану, був іще й кухарем, і офіціантом одночасно, в думки Ніка закрався сумнів. Із ним, із цим сумнівом, треба було боротись. Адже й сумнів-то був слабеньким, чимось із минулого, легкого і зрозумілого.
Тепер же він уже не військовий, тепер світ навкруги набагато складніший, і багато речей і людей не відповідають своїй суті. Та і цей старий, на вигляд простий і привітний, – чому Нік мусить хвилюватися за нього? Якщо він нічим не забруднений, то й боятися йому нічого, і за нього хвилюватися не варто. Те, що сказав Сахно з приводу ресторану-пральні, цілком може виявитися правдою.
Коротше, потрібно робити, що сказали, і все з’ясується.
Хазяїн ресторану виніс із низеньких дверей дві великі тарелі, у прямому смислі завалені їжею. Половину займала відбивна якогось незвично великого розміру, залита грибним соусом, а на другій половині акуратними гірками височів різноманітний гарнір. Тут були і картопля-фрі, і відварений буряк, і кулька жовтого рису, посипана якоюсь зеленню.