Він підняв кришку медичної скриньки і побачив знайомі і незнайомі хірургічні інструменти: широкий скальпель, три нержавіючі пилки із зубчиками різних розмірів і медичні кусачки.
Замислившись, Віктор опустив погляд на свої руки, на носову хустку. Щось в усьому цьому здалося йому нелогічним, дивним. Не може ж бути, що він перший слідчий у цьому будинку після стрілянини, слідів якої, до речі, він і не помітив! Хтось із криміналістів зобов’язаний був усе це оглянути відразу після звільнення будинку від хазяїв. Але тоді мали вилучити й відвезти звідси всі ці папери, листи, все майно. А після цього за правилами будинок мусили опечатати і виставити охорону. Але тут усе на місці, охорони не видно, предмети немов самі рвуться бути свідками та свідчити! Абсурд!
Віктор заховав носову хустку у кишеню. До чого ця обережність? Відбитки пальців уже мали зняти. Але що робити з усіма цими паперами? Сідати на одну з канап і читати?!
Абсурдність ситуації збивала його з пантелику, заважала зосередитися.
«Ні, – подумав він. – Залишатися тут безглуздо. Потрібно зібрати все найцікавіше і відвезти на роботу. А там уже спокійно розібратися…»
Трель мобільного відвернула його від думок. Він витягнув мобільний з кишені піджака.
– Ну як там? – запитав Георгій.
– Дивно. Все дуже дивно. Ніякої охорони, купа цікавих речей!..
– І що ж ти збираєшся робити? – поцікавився Георгій.
– Напевно, зібрати найцікавіше й відвезти на роботу?
– Ставлю тобі двійку з плюсом!
– За що?
– Двійку за те, що хочеш відвезти все на роботу, а плюс – за рішення відвезти.
– Так куди тоді везти?
– Додому, – підказав Георгій. – До речі, охорона там є, ти просто її не бачиш! Приїдеш додому – передзвони мені.
Заховавши мобільний у кишеню, Віктор уже вкотре прислухався до тиші цього будинку, озирнувся навсібіч, пройшовся уважним поглядом по стінах і стелі. І тут погляд його вихопив у верхньому кутку зали об’єктив маленької відеокамери.
«Он воно що! – зрозумів Віктор, підходячи до відеоока. – Яка ж це охорона? Сидить собі хто-небудь за монітором кілометрів за тридцять звідси, а може, й не сидить, а просто все на плівку пишеться, так само, як даішний радіоефір…»
Знахідка не заспокоїла Віктора, скоріше навпаки. Відчуття відносної безпеки минуло. Захотілося якнайшвидше покинути цей будинок.
Побіжно оглянувши перший поверх і гараж, Віктор знайшов велику картонну коробку, піднявся з нею на мансардний поверх і зсипав туди всі папери зі столу, вміст шухляд, включаючи й медичну скриньку. Відніс у багажник «мазди». Потім іще раз оглянув перший поверх. На кухні виявив залізний люк у льох, але відчинити його не зміг. Думав було подзвонити Георгію, запитати його поради. Але потім відмовився від цієї думки, саме поради Георгія і не хотілося.
Мало що він порадить!
Причинив за собою хвіртку, та й ворота гаража причинив щільніше.
Хвилин через п’ять після того, як червона «мазда» виїхала на гладенький асфальт Житомирської траси, з іншого боку до будинку підкотив мікроавтобус, на борту якого великими літерами йшов напис «Мюллер ЛТД. Підвісні стелі». Зупинився перед зачиненими гаражними ворітьми. Водій вийшов, відчинив гараж, і мікроавтобус заднім ходом в’їхав усередину.
37
Уранці змерзлі від нічлігу в машині Сергій і Нік повернулися в Ойскірхен.
Одразу залягли спати. А коли Нік прокинувся, годинник уже показував полудень. За вікном знову світило сонце, і якісь місцеві пташки життєрадісно цвірінькали свої пісні.
Нік позирнув на половину Сахна. Той іще спав похропуючи. Зробивши собі каву, Нік відшукав у кишені піджака, кинутого на підлогу біля матраца, отриманий од Погодинського чек на дев’яносто тисяч марок. Присутність чека заспокоїла його, допомогла зосередитися. Він опустив солідний рожевий папірець у конверт. Із чашкою кави підійшов до відчиненого вікна. Виглянув, поставивши чашку на вузеньку смужку підвіконня.
З половини Сахна донісся кашель.
«Прокинувся нарешті», – подумав Нік.
Але після кашлю знову почулося хропіння, тільки тепер у нім був відсутній ритм дихання. Справа явно йшла до пробудження, і Нік тільки сподівався, що пробудження в Сергія буде легке та без похмільного синдрому. Треба було їхати в банк. У голові засіла порада старого Погодинського отримувати гроші за чеком тільки в більшому містечку. А від Ойскірхена до «більшого містечка» було неблизько.