Нік прийняв душ і, вийшовши з ванної, зупинився над Сергієм, що перевертався уві сні. Струснув на його обличчя кілька крапель води.
– Ти що, знахабнів? – гаркнув Сахно, не розплющуючи очей.
– Уставай! Уже початок першої!
Поки Сахно стояв під душем, Нік дививсь у вікно, на спокійний пейзаж німецької провінції, на поодиноких перехожих. Спокій цього пейзажу, хоч як недивно, не передавався йому. Він виспався, і в його голові з’явилося чимало думок, які вимагали відповідей.
«Ну, добре, – думав він, – зараз поїдемо й отримаємо ці гроші. А що потім? Куди їх? Дев’яносто тисяч марок – це, звичайно, багато. Багато для нього, але насправді – у державному масштабі – це копійки».
«Тобі подзвонять і все розкажуть, – підказала інша, абсолютно спокійна думка. – Вони завжди дзвонять, коли є якісь питання. І взагалі, це тільки початок. Слава богу, що він настав».
– Чек не загубив? – запитав Сахно, вийшовши з ванної кімнати.
Зупинився за два кроки від вікна, голий. Тер себе рушником хвилин п’ять.
– Ні, не загубив.
– Тоді їдемо. Отримаємо бабло – заглянемо в яку-небудь пивницю, по сосисці з’їмо…
Вони заїхали на заправку на околиці Ойскірхена. Там же, поки хлопчик у синьому комбінезоні послужливо метушився біля машини, взяли в автоматі ще по одноразовому стаканчику кави.
Нік помітив, що хлопчик у комбінезоні роздивлявся їх скоса, і очі його блищали здивуванням і цікавістю.
– Слухай, може, ми не схожі на гробарів? – Нік обернувся до Сахна.
Сахно оглянув себе, одягненого повністю в джинсу. Потім подивився на Ніка.
– Та ні, нормальні гробарі! – мовив із посмішкою.
Вирішили їхати в Дюрен, хоча до нього було далі, ніж до Кельна. Сахно спочатку вимагав, аби їхали в Кельн, але Нік навідріз відмовився. Він зрозумів, чому Сергія тягне у велике місто. Врешті-решт, Сахно здався.
Години через півтори вони в’їхали в сіреньке двоповерхове містечко. Проїхалися його вулицями. Знайшли двоповерхову стоянку, полишили лімузин.
Поряд зі стоянкою висів покажчик у бік центру міста. Вони мовчки пішли вуличкою, що вела в центр. Повз них проїздили велосипедисти, і було їх якось забагато. Рухалися дуже організовано і кілька разів навіть сигналили своїми дзвіночками двом пішоходам, поки Нік раптом не зрозумів, що йдуть вони по велосипедній частині тротуару, пофарбованій у червоний колір. Перейшли з червоної смуги на звичайну асфальтову.
– Занадто здорова нація, – похитав головою Сахно.
Центр Дюрена був уже триповерховим і складався з двох площ та однієї торгової вулиці.
– О! Дивися! – Сахно зупинився перед приємним на вигляд кафе, в якому двоє товстунів у рожевих робочих комбінезонах пили пиво з великих келихів. – Сюди потім зайдемо!
Нік кивнув.
Незабаром вони зупинилися перед акуратною триповерхівкою Дойчебанку.
– Ну що, вперед і з піснею! – скомандував Сахно. – Еге, стривай! Дай десять марок, я тебе в кафе почекаю.
Поряд зупинилася старенька і явно приготувалася про щось їх запитати.
Нік знехотя витягнув купюру і простягнув Сахну. Як тільки Сергій відійшов, німецька старенька запитала Ніка, як пройти на вокзал. Нік їй допомогти не зміг, і вона попрямувала до наступного перехожого.
По усьому внутрішньому квадрату банківської зали за акуратними віконцями сиділи службовці. Відвідувачів було небагато, і вони всі, на відміну від Ніка, знали, в якому віконці вирішувати свої справи. Нік пройшовся вздовж стійок, читаючи написи пояснень. Знайшов потрібне віконце і простягнув туди чек.
Літня блондинка за віконцем привіталась, узяла рожевий папірець чека в руки. Подивилася на нього уважно, потім обернулася до комп’ютера. Побігала пальцями по клавішах, і раптом щось зупинило її, вона повернула погляд на чек. Потім подивилася на Ніка дещо спантеличено, хоча на її худому вилицюватому обличчі все ще прочитувалася професійна усмішка.
– Я не можу вам зараз видати по ньому гроші, – сказала вона по-німецьки.
– Чому? – здивувався Нік.
Вона підвелася, опустила чек на стійку перед Ніком і показала пальцем на проставлену рукою Погодинського дату в правому верхньому кутку.
– 23 травня 1999 року, – прочитав Нік.
– А зараз червень 1997, – сказала вона.
– Це помилка, – загальмовано мовив Нік. – Він помилився…
– Можливо, – сказала блондинка. – Хоча так часто роблять. Ну, не зовсім так, а ставлять наступний місяць…
– Навіщо?
– Людина начебто оплачує товар або послугу зараз, дає вам чек. А гроші ви можете за ним отримати тільки через місяць або два… – Вона знову всміхнулася. – Треба уважнішим бути!