Пройшовши прямо і ліворуч, Нік опинився перед входом на кухню ресторану, де перед відчиненим холодильником стояв Сергій і жував шматок шинки.
– Я щось зголоднів, – мовив він, озираючись на Ніка. – Якщо він і втік, то ненадовго. Хто ж такі запаси залишає? Йди подивися нагорі, а я поки що перекушу. Підігріти тобі щось?
Нік кивнув, повернувся в коридор. За одними з дверей побачив сходи нагору.
Піднявся. Тут уже був не ресторан, а житло. Троє дверей, під ногами килимок, на стіні акварель із краєвидом собору Василія Блаженного.
Нік почав із лівих дверей, за якими розташовувалася невелика спальня з подвійним дерев’яним ліжком, дзеркальним столиком і маленьким телевізором, поставленим у кутку на тумбочку. На стіні висіли два бляклі натюрморти, а на дзеркальному столику в залізній рамочці стояла фотографія якоїсь жінки років п’ятдесяти. Нік підійшов, подивився на фото. Знизав плечима. Якось і легко, і незвично було перебувати в чужому будинку. Внутрішня двоїстість одночасно і заспокоювала його, і дратувала. Мовби він і хазяїном тут був, і злодієм.
Злість на старого пройшла, та й не злість це була, а щось інше. Може, образа, але образа неглибока. Хоча саме вона і надавала йому право зараз розглядати внутрішню частину чужого життя, розглядати спокійно, як розглядають декорації вже побаченого спектаклю.
За другими дверима Нік побачив кабінетик із одним віконцем, яке виходило якраз на набережну. Письмовий стіл, дві книжкові шафки і крісло, що крутиться, займали ввесь невеликий простір. Зате якщо сісти в крісло, то погляд сам ширяв за шибку і відпочивав на іграшкових будиночках, які стоять такою ж суцільною низкою вздовж набережної по той бік річечки.
За третіми дверима в невеликій вітальні на ремені, що звисав із гачка для люстри, висів сам хазяїн. Люстра лежала під ним на килимі поряд зі стільцем, що впав.
Нік завмер у дверному отворі. Мороз пройшовся по хребту, як знеболюючий укол. Він просто бачив перед собою труп, що висів на ремені, і нічого не відчував. Тривало це декілька секунд, після чого дія знеболюючого морозу закінчилася, і Нік, зробивши повільний крок назад, зачинив перед собою двері. Постояв іще кілька хвилин біля сходів, борючись зі страхом, що намагався здолати його думки. Потім утік вниз по сходах. Зупинився, блідий, у кухні, але Сергія там не побачив. Сергія він знайшов у ресторані за кутовим столиком. Той пив пиво і заїдав його шинкою.
– Сідай! – посміхнувся Сахно. – Гадаю, що ми можемо поки що тут пожити. Поки він не повернеться. В усякому разі голодними не залишимося…
– А він нікуди не від’їздив, – мовив безбарвно Нік.
– В якому розумінні?
– Він повісився… Там, нагорі!
Сахно закляк. Обличчя його прибрало невдоволеного спантеличеного виразу.
– Він що, мудак? – мовив Сергій через кілька хвилин.
Нік знизав плечима.
– Однаково сідай! – сказав Сахно. – Хрін із ним! Залишив нас без бабла, зате з продуктами.
Нік сів за столик, автоматично взяв із тарілки шматок шинки, засунув у рот і почав жувати, втупившись у заґратовану пащу темного каміна. Думати не хотілося.
Сахно сходив на кухню, приніс келих і ще дві пляшки пива. Налив Ніку й собі.
– А ти там бабла не пошукав? – запитав він неголосно. Нік перевів загальмований погляд із каміна на напарника.
– Де?
– Ну там, у нього. Може, там сейф у стіні…
Нік заперечливо хитнув головою.
– Гаразд, пиво доп’ємо – я сам подивлюся.
Вони сиділи ще півгодини, перш ніж Сахно пішов на другий поверх, залишивши Ніка за столом.
У порожньому залі ресторанчика Ніку раптом зробилося холодно. Він сходив на кухню, погасав по кутках і, знайшовши почату пляшку «Абсолюту», повернувся. Налив на денце пивного келиха – шукати чарку було вже ліньки.
А на вулиці вже червоніло, опускаючись, вечірнє сонце. Його виразні жовті промені падали на ліву стіну ресторану й освітлювали якусь тарілку, що висіла там замість картини. Нік, випивши горілки, підійшов і з тупою цікавістю розглянув цю тарілку. На ній був зображений пітерський Мідний вершник.
Повернувшись за стіл, Нік знову налив собі «Абсолюту», але тут до нього несподівано повернулася воля. Згори ледь чутно потріскували під ногами Сергія стельові перекриття. Він, мабуть, перевертав житло старого в пошуках грошей. Нік, прислухаючись до цих кроків, замислився про своїх – дружину та сина. Спробував вирахувати, за скільки кілометрів перебував він тепер од Саратова. Відчув, що відстань ця, нехай величезна, ще дужче збільшувалася з кожним днем. Збільшувалася в якихось інших вимірах. Ясно, що в часі теж, але час можна було перемножити на кілометри тільки в дорозі, а його шлях зупинився. Він тепер ні віддалявся, ні наближався. Він тепер завис. Він так чекав початку подій, наче будь-яка подія стала б початком дороги назад. Але от замість початку цієї дороги він тепер сидить і сам себе обслуговує в ресторані, на другому поверсі якого висить мертвий хазяїн, в речах якого порпається напарник. І нехай порпається, може, дійсно знайде якісь гроші, адже марки в них уже закінчуються. Та й невидиме телефонне керівництво, як воно поставиться до самогубства Погодинського? Хоча не їх у цьому провина.