Віктор записав у нижньому лівому кутку схеми прізвище та кличку покійного злодія в законі. Запалив газ під чайником. Налаштувався ще на кілька годин роздумів.
Прочинилися двері на кухню, і в отворі показалося заспане обличчя дружини. Вона стояла боса в нічній сорочці.
– Може, хоч поспиш трохи? – напівпошепки запитала вона.
– Зараз іду, – пообіцяв Віктор.
Дружина недовірливо покивала й пішла, залишивши двері в коридор прочиненими.
Віктор зітхнув. Підвівся. Нахилився до вікна, за яким була розлита нічна темрява, розбавлена нечастими вогниками. Все ще необжите громаддя ближніх багатоповерхівок стояло неприступними баштами, і тільки село, підім’яте містом, що наблизилося впритул, світилося кількома вуличними ліхтарями.
39
В Ойскірхені йшов дощ. Нік стояв біля вікна зі склянкою пива. Вигляд безлюдної вулиці навівав смуток. Хотілося додому, але домівки не було. Хотілося до дружини і сина. Хоч куди, але до них. У Саратов, на дачу біля Волги. Там, напевно, вже не жарко. Все-таки Саратов – не південь. Як їм там? Що з ними?
– Дай двадцять марок! – пролунав за спиною голос Сахна.
Не обертаючись, Нік витягнув із кишені сорочки гроші, взяв два папірці по десять і простягнув напарникові, що підійшов.
– Я поїду покатаюся, нудно тут.
– Їдь! – видихнув Нік, а сам у душі зрадів – дуже вже хотілося йому зараз залишитися на самоті.
Гримнули двері. Нік усе дивився у вікно. Провів поглядом Сергія, що йшов на стоянку за будинком. Потім із-за будинку виїхав лімузин-катафалк. Проїжджаючи під вікнами, бібікнув і зник за поворотом.
«Саме час випити кави», – подумав Нік. Залишив склянку з недопитим пивом на підвіконні й пішов до плити.
Незабаром задзвонив телефон.
– Ніколас Ценн? – запитав незнайомий чоловічий голос.
– Так.
– Як пройшла зустріч із Погодинським?
У Ніка перехопило подих. Зранку він не згадував про те, що сталось, і, мабуть, тому настрій у нього був романтично-сумним. Але тепер, коли від нього вимагали відповіді, все, що сталося позавчора, спливло перед очима.
– Що ви мовчите? Як він зреагував?
– Він повісився… – неголосно мовив Нік.
– Повісився? Ви що, перестаралися?
– Ні, все йшло нормально…
– Вас там бачили?
– Ні, – з упевненістю запевнив Нік.
– І слідів ніяких не залишили?
– Ні.
– Гаразд. Нікуди не йдіть. Я скоро передзвоню. До речі, коли ваш приятель повернеться, не говоріть про дзвінок!
Поклавши трубку на апарат, Нік знову підійшов до вікна. Думки почали ворушитися.
Він огледів вулицю за вікном уважним поглядом. Той, що дзвонив, знав, що Сахна немає вдома. А значить, бачив, як він від’їжджав. Отже, їх тримали під контролем. Може, за ними спостерігали й там, у ресторані «Маша»? Тільки от навіщо? Недовіра? Первинний контроль, перевірка: чи все вони роблять так, як наказано?
Хоч які були причини контролю, Ніку це не сподобалося. Нічого особливого він із вікна не побачив. Але насправді він і не знав, звідки за ними можуть наглядати. Навпроти були два триповерхові будинки, й більше нічого.
Тиша квартири стала викликати у Ніка напруження. Він пройшовся на половину Сахна, ввімкнув його магнітофон. І тут же напруження посилилося. З динаміків вирвався прискорений ритм серця. Нік натиснув на «стоп». Витягнув касету і вставив її уже іншим боком. Абсолютно несподівано зазвучала з динаміків давня пісня Шевчука.
Знову задзвонив телефон.
– Ніколас Ценн? – запитав той же голос.
– Так.
– Ви зібрали особисті записи і документи нашого друга?
– Сергій щось зібрав, – відповів після короткої паузи Нік.
– А ви дивилися, що він зібрав?
– Ні.
На іншому кінці лінії пролунало важке зітхання, і Нік відчув себе винуватим.
– Я подивлюся, – поспішив він заповнити паузу.
– Подивіться зараз. Я вам даю двадцять хвилин. Через двадцять хвилин передзвоню. Відберіть записники, записи, чекові книжки та кредитні карти. Нехай усе буде біля телефону.
Нік пройшов на половину Сахна. Огледівся. Пакет побачив відразу – він лежав біля радіатора. Поряд із ним Нік побачив черепаху, що лежала перед блюдечком із водою.
Сівши навпочіпки, Нік виклав на дерев’яну підлогу вміст пакета. У душі він боявся, що там виявиться скоріше їжа з кухні ресторану «Маша», ніж щось важливе. Побоювання виправдалися тільки частково – на світ божий Нік витягнув дві баночки чорної ікри астраханського виробництва, паличку салямі, пляшку «Смирнова» і пляшку «Абсолюту». Інші речі були справді особистими – два записники й одна чекова книжка, якісь листи, товстий гаманець, два фірмові конверти з кольоровими фотографіями.