Нік забрав усі папери, а їжу та горілку поклав назад. Повернувся на свою половину. Погортав записники – записи там були і німецькою, і російською мовами, проглянув фотографії. Знизав плечима – обличчя на знімках йому ні про що не говорили.
Одне тільки здивувало – те, що Сахно, схоже, вчинив набагато професійніше, ніж він сам. Але ж яка у нього, Ніка, професія? Він військовий перекладач. Йому ж не говорили: у разі чого збирай усі документи й інше. Із Сахном, щоправда, взагалі ніхто з цих невидимих, та і зустрінутих помічників не хоче спілкуватися. Воно ніби й зрозуміло.
Задзвонив телефон.
– Ну що там?
Нік описав усе, що знайшов у пакеті.
– Візьміть ручку і папір. Узяли?
– Так.
– Пишіть. Слонімський… Курц… Вайнберг… Перевірте папери та записи, й усе, що стосується цих прізвищ, випишіть на один аркуш. Я скоро передзвоню.
Клацнув автостопом магнітофон, і тільки у цей момент Нік помітив тишу.
Після тієї пісні Шевчука касета виявилася порожньою. А за вікном сіявся дощ. Дрібненька мжичка, що стирає межу між літом і осінню.
Нік витратив хвилин двадцять на детальне вивчення записників Погодинського. Знайшов у них телефони Курца і Вайнберга. Переписав на окремий аркуш, як і просив невидимий співрозмовник.
У животі забурчало. Наближався час обіду. Годинник показував пів на другу. Нік здивувався, як швидко промайнули три години.
Телефон дзвонив іще раз, і Нік продиктував зі свого аркушика невидимому співрозмовникові два знайдені у Погодинського телефонні номери. Співрозмовник після паузи спантеличив Ніка, запитавши, чи не загубив той «заспокійливі» піґулки, отримані в Києві. Телефонний співрозмовник попросив знайти їх і тримати постійно при собі. Про всяк випадок.
40
Удень Віктор вийшов із райвідділу прогулятися. Пройшов повз свою червону «мазду», кивнувши постовому біля входу. Пройшовшись по Шовковичній, зупинився перед гастрономом, в якому він нещодавно пригощав стажиста Занозіна кавою. Занозін зараз допомагав Щурові в одній серйозній справі, пов’язаній із пропажею зброї. Віктору він поки що був не потрібний, а майор Крисько, схоже, вважав, що Занозіну після роботи з Віктором можна було повністю довіряти.
Замовивши подвійну, Віктор відійшов до стійки перед вітриною. Дивився звідти на сонячну вулицю, на перехожих.
– Каву візьміть! – озвалася продавщиця. Він уже ніс чашку кави до стійки, аж тут у кишені задзвонив мобільний.
– Які у тебе новини? – пролунав голос Георгія.
– Усі мої останні новини я від вас дізнаюся, – сказав Віктор і зітхнув.
– Тоді послухай останню. Післязавтра летиш у Лондон на конференцію з боротьби з відмиванням незаконних грошей. Паспорт тобі сьогодні до шостої привезуть.
– Я ж англійської не знаю, – мовив Віктор.
– Це не проблема. Думаю, що перекладач знайдеться.
– А навіщо мені туди?
– Конференція триватиме три дні, а віза у тебе на шість. Знайдеш сина Броницького і поговориш із ним детально. Я ще подзвоню та підкину матеріали на допомогу. Отже, налаштовуйся на роботу, а не на екскурсію.
Заховавши мобільний у кишеню піджака, Віктор озирнувся та впіймав на собі здивований погляд продавщиці.
Кава гірчила. Віктор додав цукру, розмішав пластмасовою ложечкою. Знову подивився крізь вітринне скло на вулицю. Його вже ніщо не дивувало. Лондон так Лондон. Усе те, що відбувалось і відбувається, починало стомлювати Віктора.
Стомлювати саме тим, що він, начебто поставлений розслідувати історію смерті генерала Броницького, був із самого початку позбавлений доступу до багатьох деталей, відомих іншим людям, що теж займалися цією справою.
«Треба буде щось Ірі й Яночці привезти звідти», – подумав він і тут же здивувався цій практичній думці.
Повернувшись у кабінет, застав за своїм столом Мишка Занозіна.
– А ти що тут робиш? – здивувався Віктор.
– Сюрприз приніс, – Занозін усміхнувся й опустив долоню на великий коричневий конверт, що лежав на столі.
У конверті виявилася фотографія наслідків пожежі з обгорілим трупом у центрі.
– Що це? – запитав Віктор.
– Це полковник штабу прикордонних військ Микола Павлович Вересаєв.
Віктор уважніше розглянув фотографію. Знову підвів очі на Занозіна.
– А хто знімав?
– Квартиру дасте – скажу, – жартівливо мовив стажист.
– Дам, – кивнув Віктор. – Потім наздожену і ще одну дам, щоб мало не здалося…
– Це все телебачення знімало. Програма «Ситуація». У них прямий зв’язок із пожежниками, вони часто в парі їздять. А тоді в оператора і фотоапарат був із собою.