– Щось іще будете?
– Так, колу.
У аеропорту Гетвік, пройшовши через паспортний контроль, Віктор виринув у фойє і тут же побачив дівчину з табличкою, на якій було неправильно написане його прізвище. Підійшов, сказав: «Це я», – і вказав пальцем на табличку.
– О’кей, – вона всміхнулась і жестом запросила йти за нею.
Віктор на ходу крутив головою навсібіч – все йому було цікаво, всі барви здавались яскравішими, ніж на батьківщині. Дивом він не загубив з виду цю дівчину. Вона вже виходила на вулицю. Наздогнав, пішов поруч.
Чорний «форд-мондео» привіз його в готель «Кенсингтон-парк». Дівчина, що нічого не розуміла по-російськи, допомогла, однак, оселитися, вручила пластикову теку з якимись паперами. Звернула його увагу на верхній аркуш. Віктор зрозумів, що це була програма конференції – дати і час.
Уже всівшись на м’яке ліжко у своєму номері, він важко зітхнув, подумавши про те, що навіть англо-російського словничка з собою не взяв. Як же йому тепер тут обходитися?!
Задзвонив телефон. Віктор здивовано озирнувся. Підійшов, зняв трубку.
– Здрастуйте, – прозвучав милий жіночий голос. – З приїздом! Мене звуть Віка, я буду вашою перекладачкою на конференції.
– А ви звідки? З Лондона? – запитав Віктор.
– Я в посольстві працюю. Якщо ви не проти – через півгодинки я до вас підійду познайомитись і допомогти розібратися в паперах, вам же дали документи конференції?
– Так.
Настрій у Віктора після розмови з Вікою покращав. Найдошкульнішу проблему було розв’язано. Він вирішив уважніше вивчити номер. Побачив маленький холодильничок – відкрив і обімлів, виявивши там десятків зо три маленьких пляшок. Розгледів серед них і знайомі наклейки: «Абсолют» і «Фінляндія». До стіни на кронштейні кріпився телевізор. Під ним на столику лежав пульт.
– Європа! – захоплено вирвалось у Віктора. Приліг на ліжко й розслаблено втупився в чисту білу стелю.
Віка виявилася привабливою блондинкою років тридцяти, стрункенькою і зі смаком одягненою. Вона насамперед простягла руку, потім узяла теку з паперами конференції, проглянула. Переклала програму на сьогодні – виявилося, що вже через дві години починалося перше засідання.
– Ви одружені? – запитала Віка несподівано.
– Так.
– Якщо захочете щось купити дружині – із задоволенням допоможу! – сказала після паузи.
– Спасибі. А ви не знаєте, де краще долари поміняти? – запитав Віктор.
– Тут поруч, у арабів. У готелі не міняйте – тут курс завжди низький. Я вам покажу по дорозі!
43
Поїздка в Трір зайняла майже п’ять годин. Вони й виїхали пізно, пополудні. Потім зупинялися в якомусь містечку, шукали рибний магазин. Нарешті знайшли і простояли там із півгодини, сперечаючись, яку рибу купувати. Власне, сперечалися, звичайно, не яку рибу купувати, а скільки грошей на неї витрачати. Сахно наполягав на дрібних сардинках по 7 марок за кіло. Але Нік був проти – рибини мають бути нормальні, а не розміром з «бичків у томаті». Хоча ніби й не говорив йому про це по телефону «інструктор», але все-таки…
Врешті-решт, узяли чотири кіло риби нормального розміру з незрозумілою назвою і величезними здивованими очима. І поїхали далі.
– Скільки ще? – запитав Сахно, коли містечко залишилося позаду, і дорога побігла в розколині між двох пагорбів.
Нік узяв автомобільний атлас, розкрив на потрібній сторінці.
– Години дві, напевно.
Пустився дощ, і Сергій зменшив і без того невисоку швидкість. Дорога виляла змією. Зарослі лісом пагорби немов громадилися один на один, і здавалося, що дорога йде в гори.
– Треба буде дозаправитись, а то повертатися точно по темряві доведеться.
Нік кивнув.
Наступне містечко Вюнсдорф якраз і почалося з бензоколонки. Долили сорок літрів і поїхали далі.
Нарешті дісталися Тріра. Тепер належало проїхати через містечко, що примостилося в низині між пагорбів, і потім – перший поворот ліворуч по трасі на Люксембург.
Поряд із поворотом стояв покажчик із назвами двох німецьких сіл, до одного з яких було два кілометри, до другого – вісім.
– Приїхали? – Сахно озирнувся на Ніка.
– Майже. Після першого села зменшиш швидкість.
Проїхавши кілометрів п’ять, вони побачили розвилку. Вузенька асфальтова доріжка йшла кудись управоруч від головної.
– Бери рибу і ходімо! – скомандував Нік.
Залишивши лімузин на узбіччі під деревами, вони попрямували по вузькій доріжці. Дощ уже припинився, але повітря було важке від вологості.
Хвилин через п’ятнадцять Нік і Сергій побачили, як доріжка впирається у високі ворота. Від воріт в обидва боки йшла за дерева цегляна огорожа.