«Оце так зустріч», – подумав Віктор.
Коли робочий день конференції добіг кінця, і Віктор підвівшись озирнувся, Рефата в залі не було. Мабуть, він вийшов раніше.
– Я зайду за вами о сьомій вечора, – сказала Віка. – Ви самі дорогу до готелю знайдете?
Віктор кивнув. Йому хотілося залишитись на самоті – опіка перекладачки здавалася вже нав’язливою, особливо якщо взяти до уваги її ресторанну ініціативу.
На вулиці було людно й галасливо. Чорні кеби, червоні автобуси, багатоликий натовп – Віктор по дорозі почувався чужим актором у якомусь іноземному фільмі. Ось-ось мала розпочатися дія – яка-небудь стрілянина або автомобільна погоня. Все здавалося чужим і нецікавим, аж тут знайома жовта літера «М» висунулася профільно над тротуаром.
– «МакДоналдс»! – зрадів Віктор. – Хоч щось домашнє, рідне.
Рука опустилася до бічної кишені піджака, вдарила по ній, викликавши важкий дзвін англійських монет.
Це було, мабуть, єдине місце, де він знав, що і як робити. До того ж зголоднів. Зайшов, сміливо узяв «біґмак» і чашку кави. Сів за маленький столик лицем до вітринного вікна. Тепер можна було дивитися на лондонську вулицю збоку – це теж було цікаво.
Пройшов повз «МакДоналдс» гурт азіатів із косоокими очима, й тут же Вікторові згадався Рефат, хоч він і не був схожий на азіата. Тільки очі, звичайно, трохи вузьки, татарські.
«Значить, і він – учасник конференції! – думав Віктор. – Добре б його знайти, пива разом випити. Хоча він, здається, не п’є. Ну тоді чаю або кави».
Знову спливла перед очима Москва та ближнє Підмосков’я. Віктору й тепер було важко зрозуміти: що в Рефаті викликало у нього пошану та щирий інтерес? Те, що він не пив? Навряд. Скоріше, його серйозність, те, що він не вертівся дзиґою, говорив правду. І передусім те, що він сам себе шанував.
Доївши «біґмак», Віктор знову глянув крізь товсте чисте скло на вулицю. Мимо повільно проїхав негр у рожевому комбінезоні верхи на дорожньому пилососі. На його обличчі було стільки гордості й самовпевненості, що можна було подумати: він скаче на власному арабському скакунові.
У готельній «рецепції» разом із ключем від свого номера Віктор отримав конверт. Здивований, одразу розкрив його і прочитав укладену записку.
«Радий зустрічі, я – в 602-у номері на шостому поверсі. Зайди! Є новини. Рефат».
Піднявшись у ліфті на шостий поверх, Віктор одразу вирушив у 602-й.
– Відчинено! – крикнув Рефат у відповідь на обережний стук у двері.
Віктор увійшов.
Рефат стояв у коридорі. На нім чудово сидів темно-синій приталений костюм, який робив його схожим чи то на якогось кіноактора, чи то просто на чоловіка з обкладинки журналу.
– Заходь, заходь! – сказав він, простягаючи руку.
Обмінявшись рукостисканням, вони пройшли в кімнату – таку ж, як у Віктора.
– Ну що, не чекав? – запитав Рефат.
– Не чекав, – зізнався Віктор.
– А я чекав… Радий зустрічі. Соку вип’єш?
Віктор погодився, і Рефат дістав із холодильничка пакет апельсинового соку. Узяв зі столу дві склянки.
– Ти давно відмиванням грошей займаєшся? – запитав з посмішечкою Рефат.
– Другий день.
– Ще кілька днів позаймаєшся – не зашкодить. Це все-таки загальна освіта! По-польськи говориш?
– Ні.
– Шкода, але не страшно. Почекай секундочку!
Рефат підійшов до тумбочки, на якій стояв телефон. Набрав номер.
– Войтек, зайди будь ласка! – сказав він у трубку. Потім, повернувшись до столу, хитро посміхнувся, від чого очі його стали вузькоокішими. – Я тебе зараз із хорошим поляком познайомлю. До речі, з ним ти й випити можеш. Не те що зі мною – нудьга!
– Чому нудьга? – не погодився Віктор. – Я тобі просто заздрю.
– Ну-ну, знайшов, чому заздрити. У кожної людини свої проблеми з печінкою!
У двері постукали.
– Відчинено! – голосно сказав Рефат.
Зайшов невисокий худенький чоловік років сорока в джинсах і легкому блакитному піджаку поверх чорної футболки. Зачіска під бокс, гострий носик і блакитні очі.
– Войтек Струх, – простягнув він руку Віктору.
Віктор теж одрекомендувався.
– Фотографії приніс? – запитав Войтека Рефат. Поляк поліз у внутрішню кишеню піджака, витягнув звідти конверт.
– Давай, давай його сюди, ми зараз Вітю спантеличимо!
Рефат дістав із конверта фотографії й простягнув Віктору. Віктор вгледівся в знімки, але жодного знайомого обличчя не побачив. Щоправда, на фото, зробленому в кафе, за столом сиділи троє чоловіків, але обличчя одного було мовби вилучене з фотографії. Велика темна пляма замість обличчя.
Віктор підвів запитальний погляд на Рефата.