– Ну от, – мовила Віка, входячи в кімнату.
Віктор підвівся. Побачив, що блузку Віка випустила, й одразу її вбрання набуло зовсім не ділового і не строгого вигляду.
– У тебе є що-небудь випити? – запитала, підійшовши до столу, Віка.
Поправила своє волосся.
– Тільки там, – Віктор кивнув на бар.
– Можна я що-небудь візьму?
Віктор кивнув.
Вона опустилася навпочіпки, відчинила дверці бару-холодильничка, заглянула всередину. Взяла пляшку «Кампарі» та пляшку апельсинового соку. Підвелася, злила те й інше в одну скляночку. Потім обернулася.
– А ти що будеш?
Віктор щонайменше не чекав такого запитання. Він знизав плечима.
– Може, коньяку?
– Добре, – погодився він.
Отримавши в руки скляночку з коньяком, Віктор підніс його до рота і затримав біля губ, подивившись на Віку.
Вона підійшла, простягла свою скляночку назустріч. Поцокалися.
– Ти вибач, – Віка збентежено всміхнулася. – Робота примушує іноді робити те, що зовсім не хочеться. Але ж інакше сиділа б у Києві…
«А чим у Києві погано?» – подумав було Віктор, але промовчав.
І правильно зробив, бо Віка викладала далі свою непотривожену думку.
– …і світу б не побачила, і невідомо ще де б працювала! Може, якою-небудь секретаркою. А так усе-таки в Лондоні…
Віктор кивнув. Цей кивок, немов схвалення вибору, надихнув її на щиру усмішку. Вона ще раз простягла свою склянку, і вони знову поцокались, але цього разу обоє вже пригубили.
– Думаєш, мені там у ресторані цікаво було? – запитала вона, відкинувши назад за вухо локон, що сповз на лоб. – Ні-і, мені вже ці ігри набридли, але потрібно… Якби взяти і змінити усе в житті, але так, щоб тут залишитися… чи в Париж поїхати…
У її голосі зазвучали мрійливі романтичні нотки. Віктор відчував, що йому хочеться просто мовчати і слухати, щоб Віці було затишно і добре. Тільки одна думка промайнула в голові, вколовши свідомість: а як він проводжатиме її невідь-куди по нічному Лондону?
Але і цю думку він якось пропустив мимо. Коньяк був непоганий, але все-таки гірший за вірменський.
– Зроби голосніше, – попросила раптом Віка, глянувши на екран телевізора. – Це «Тейкзет», вони вже розпалися.
Віктор виконав її бажання і тут же спіймав на собі вдячний погляд дівчини.
– А з тобою легко, – сказала вона і стенула плечима. Вони сиділи і дивилися-слухали кліпи. Потім він іще раз дозволив їй вибрати що-небудь у барі. І сам теж отримав. Цього разу – ром, але оскільки склянку він не сполоснув, то ром був із запахом коньяку. Нічого особливого і смачного, але за язик щипав.
У якийсь момент Віка знову пішла до ванної, її не було хвилин п’ятнадцять. Віктор чув крізь музику дзюрчання душу.
Вона вийшла, загорнута у великий махровий рушник.
– Уже пізно, я не хочу, щоб ти їхав мене проводжати.
І вона пірнула під легку ковдру, відштовхнула подушки вбік.
Віктор розгубився.
– Вимкни телевізор, уже пізно! – прошепотіла Віка. У темряві Віктор роздягся і теж обережно забрався під ковдру. Тут же наткнувся на її теплі руки.
– Ти не бійся, я теж заміжня!.. Не бійся!..
Його руки швидко звикли до її пружної шкіри. Її гострі нігті наче спеціально дряпали його спину, плечі, але йому не було боляче. Він просто відчував це, сам щосили притискаючись до Віки. Напруження, що виникло в нім через її тепло та близькість, шукало розв’язки. «Маячня якась!» – шепнула йому думка. Він крутнув головою, проганяючи її. Плоть долала спротив і перемогла. Він піддався Віці, наче сам був жінкою. А вона шарпала його жорстко, з якимось внутрішнім болем. Подряпини на спині вже починали зудіти, але він не звертав на них уваги. Час від часу вслід за ковзанням її руки по його спині залишалася холодна доріжка металу. Немов опік холодом.
«Це її обручка», – зрозумів він.
47
Ранок для Ніка цього разу настав о пів на першу. Знову на вулиці панувало осіннє сонце, і його жовті промені, що падали на підлогу кімнати, здавалися густішими та насиченішими за літні.
Сахно похропував на своїй половині, а біля дверей стояла, як і минулого ранку, коричнева шкіряна валіза. Тільки тепер її присутність не викликала у Ніка ніяких запитань. Він тільки здивувався, як швидко деякі речі знаходять хазяїв і стають частиною інтер’єру.
Одягнувся. Озирнувся на Сергія – той усе ще щасливо похропував уві сні, уткнувшись носом у подушку.
Згадався минулий вечір і ніч, тиха стрільба по невидимих Нікові собаках і телефонний дзвінок без відповіді. Тут же пам’ять нагадала і про гроші, які обіцяли залишити в поштовій скриньці. Адже, прокинувшись, Сахно напевно щонайперше про них запитає.