– Ти що, хочеш, щоб я туберкульоз підхопив? – розсерджено втупився він у Ніка, що стояв біля плити.
– Від свіжого повітря ще ніхто туберкульозом не захворював!
Сахно підвівся, зачинив обидва вікна. Кашлянув і знову втупився в Ніка. Немовби чекав пояснень.
Знову в тиші квартири прозвучав дивний звук, і Нік озирнувся. На очі потрапила черепаха, що сиділа на її улюбленому місці – під пласким радіатором.
– Ти навіть її застудив!
– Кого застудив?
– Ніну! Вона щойно чхала!
– З якого побиту черепаха чхатиме? – єхидно запитав Нік, і тут же звук повторився, і долинав він справді від черепахи.
Вони обоє підійшли до неї, сіли навпочіпки. Вона витягнула шию, подивилася на двох людей якимсь тупим скривдженим поглядом і справді чхнула.
Сахно хитнув головою, подивився на Ніка нищівно. Звівся на ноги і виглянув у вікно.
– Добре хоч, що сонце світить. Я піду, пущу її погрітися на сонечку, – сказав Сергій.
Одягнувшись, він підхопив черепаху і вийшов, гримнувши дверима.
Нік важко зітхнув. Повільно перемив посуд, витер стіл.
Знову згадав про вчорашню газету.
Задзвонив телефон.
– Ну як? – запитав знайомий голос.
– Усе гаразд, – доповів Нік. – Чотири собаки.
– Потім дзвонили?
– Так.
– Чудово, завтра передзвоню.
Опустивши трубку на місце, Нік раптом подумав, а що станеться, коли ця газета потрапить на очі цим невидимим режисерам їхніх дій? Що вони зроблять?
Відповіді не було.
У квартиру ввірвався Сахно з переляканим обличчям.
– Вона втекла, ходімо! – квапливо заторохтів він.
– Хто втік?
– Черепаха!
Нік спочатку подумав, що Сахно розігрує його.
– Та я задрімав на хвилинку на лавці, розплющив очі – а її немає!
Вибігли на вулицю.
– Ось тут вона була, – Сахно показав на акуратний газон перед будинком.
– Тут же і тікати нікуди! – здивувався Нік. Вони обійшли кілька разів навколо будинку. Проходячи повз похоронний лімузин на стоянці, Нік помітив на своєму сидінні вчорашню газету.
Пройшли, нахилившись, над кількома декоративними кущиками, посадженими навколо вуличних ліхтарів.
– Що ви там робите? – запитала по-німецьки старенька з вікна першого поверху.
Нік пояснив їй, що вони загубили черепаху. Старенька заметушилася, зачинила вікно і через хвилину вийшла на вулицю. Приєдналася до пошуків, не помітивши на собі знервованих поглядів Сергія.
Вона ж її і знайшла там, де та заховалася, – за сміттєвою урною поряд із лавою, на якій Сахно задрімав.
Задоволений Сергій одразу побіг із черепахою нагору. Нік подякував старенькій і теж пішов додому.
– Заходьте на чайок! – на прощання сказала тоненьким голоском старенька. – Син рідко приїжджає – він у мене поліцейський…
48
Останній робочий день конференції було присвячено банкам, через які проводилися «чорні» гроші.
Віка старанно перекладала. Після тієї ночі поводилася вона так само офіційно, як і раніше. Мовби нічого між ними не сталося. Віктор уже почав був сумніватись: а чи було щось? А чи не приснилось усе йому?
Під час кавової перерви вона несподівано заусміхалась і подивилась у вічі Віктору привітніше, але лише для того, щоб висловити нове прохання.
– Ви не могли б для нас познайомитися з вашим російським колегою? Його звуть Рефат Сибіров. Оно він стоїть! – і вона показала поглядом на Рефата, що спілкувався з двома іншими учасниками конференції.
Віктор подивився на дівчину запитливо.
– Вам же для цього іноземна мова не потрібна! – додала вона, не прибираючи усмішку з лиця.
– А про що мені з ним говорити?
– Ну розкажіть, чим ви зараз займаєтеся, а він вам розповість, чим він зайнятий…
– Я не можу розповідати про свої справи, є таке поняття, як таємниця слідства. Та і він навряд чи щось розповість.
– А ви спробуйте! – наполягала Віка. – Навіть якщо просто познайомитеся, вже добре. Наступного разу зустрінетесь як друзі…
Досить здивований цим проханням, Віктор відійшов од перекладачки. Постояв із кухлем рідкої кави в руці, відсьорбнув. Потім неспішно наблизився до Рефата і його співрозмовників. Вони розмовляли по-англійськи.
Віктору спала на думку інша ідея, й він повернувся до Віки.
– Ви знаєте, вони там по-англійськи говорять. Може, ви мене відрекомендуєте і трохи поперекладаєте?
Віка кивнула, і вони підійшли вже вдвох. Помітивши їх, Рефат і його співрозмовники ввічливо замовкли.
Віка відрекомендувала їм Віктора Слуцького. Обмінялися рукостисканнями. Проте розмова після знайомства не зав’язалася. Та й перерва добігла кінця. Всі заспішили до конференц-зали.
Прощальний фуршет було призначено на сьому тридцять вечора. Віка втекла у своїх справах одразу після закінчення останньої «сешн». У готель Віктор повертався пішки разом із Войтеком. По дорозі вони зайшли в паб і взяли по келиху пива.