– Ну як, багато нового дізнався тут? – запитав Войтек.
– Ні, – признався Віктор. – Я майже нічого в цих банківських справах не розумію… У мене навіть рахунку в жодному банку немає…
– Я не про конференцію, – перебив його Войтек, чим викликав у Віктора задумливу паузу.
– А про що? – запитав нарешті Віктор.
– Ну я так зрозумів, що і ти, і ми з Рефатом займаємось однією справою…
Віктор зробив довгий ковток пива. Замислився. У принципі, все й так було зрозуміло, і фотографії він отримав од Войтека, і Рефат, ясна річ, займався тим же, чим і він, Віктор. Тільки от як можна було назвати те, чим вони всі разом займалися. «Справа Броницкого»? Але тепер уже було ясно, що вбивство генерала Броницького було тільки маленькою частиною чогось більшого. Чогось набагато серйознішого, ніж Віктор уявляв собі раніше. Хоча із самого початку важливість цієї справи була очевидною – і мобільник, що постійно дзвонив у кишені піджака, і службова «мазда». Але тепер, коли стало зрозуміло, що і польські служби цікавляться цією справою і навіть готові ділитися інформацією, Віктор трохи розгубився.
– Так, – мовив повагом Віктор, підвівши погляд на Войтека. – Добре б утрьох із Рефатом посидіти й поговорити.
– Це ми ще встигнемо, – кивнув Войтек. – Ти коли від’їжджаєш?
– Через три дні.
– А я через два. А Рефат завтра ввечері летить до Німеччини.
– Навіщо? – здивувався Віктор.
– Запитаєш у нього. Може, дасть відповідь. Завтра зберемось у нього в номері о першій, добре?
Віктор кивнув. На ці три дні, що залишились, у нього залишалася тільки одна, але досить важлива справа: поїздка до сина Броницького та розмова з ним. І хоч би як вони разом із Войтеком і Рефатом спільно над цією справою працювали, але до сина Броницького він поїде сам і їх повідомляти не буде. «Сам? – перепитав він себе. – Ні, доведеться попросити Віку поїхати зі мною, адже без перекладача я просто не доїду до цього коледжу».
У себе в номері Віктор перевдягнувся і приліг на ліжко. Задзвонив телефон.
– Зайди на хвилинку! – пролунав у трубці голос Рефата.
Віктор зайшов. Рефат зустрів його в білому махровому халаті з мокрим волоссям. Видно, тільки що вийшов з душу.
– Що це ти сьогодні вигадав? – запитав Рефат. – Навіщо було потрібно підходити до мене, та ще й з перекладачкою?
Віктор усміхнувся.
– На прохання перекладачки, – сказав він. – Ти їй, напевно, сподобався.
– А що, ти їй більше не подобаєшся? – всміхнувся Рефат, і тут же жартівлива усмішка зникла з лиця Віктора. – Ти що? Сам жартуєш, а іншим не даєш?
– Ні, серйозно. Вона попросила. Від імені посольства.
– Он як? Цікаво… – Рефат на хвилину замислився, опустив погляд на підлогу. Потім знову підвів очі на Віктора. – Це добре, тепер ми можемо спокійно поговорити на банкеті, та й вона ніби нічого… До речі, завтра підійди до мене о першій, замовимо обід у номер, посидимо втрьох із Войтеком, побалакаємо.
– Мені вже Войтек сказав.
– Так, він хлопець меткий, – кивнув Рефат.
На фуршет Віктор прийшов вчасно. Одразу побачив Віку, яка до вечора встигла одягнутись і зробити собі чарівну зачіску. Її світле волосся було зібране в акуратну корону, а біля правої скроні грайливо звисав самотній локон. Вона, відчувши на собі погляд, обернулась і кивнула Віктору. І відразу звернула погляд на чоловіка у клубному піджаку. У чоловікові Віктор упізнав Альфреда, німця, з яким він познайомився в перший же день конференції і не довечеряв у ресторані «Плаца». Ясно було, що Віка з ним «довечеряла» і тепер продовжувала, мабуть, корисне для неї та для посольства знайомство.
Перед Віктором зупинився офіціант із тацею, повною келихів із вином. Машинально Віктор узяв один, одпив і огледівся на всі боки. Побачив Войтека, що самотньо стояв перед столом, на якому височіли стоси паперів і проспектів.
Віктор підійшов до нього.
– Що тут пропонують? – запитав, показуючи поглядом на брошури.
– Багато корисної інформації. Ось ця книжечка особливо корисна. – Войтек узяв із столу тоненьку брошуру. – Список банків, помічених у підозрілих трансакціях…
– У чому?
– В операціях із «чорними» грошима.
Віктор узяв і собі таку брошуру.
– Якщо хочеш, я тобі потім додам туди декілька банків.
Віктор запитливо подивився на Войтека. А той тільки всміхнувся у відповідь, відпив вина.
– У списку поганих банків немає жодного англійського чи американського, зате багато російських, польських і українських, – пояснив нарешті Войтек. – Так що можу як мінімум два англійські банки додати.