У банкетній залі прозвучав удар дзвону, і шум розрізнених розмов стих. Усі обернулися до центру зали, де з радіомікрофоном у руці стояла висока шатенка у приталеному темно-синьому жакетику та довгій вузькій спідниці.
Дочекавшись цілковитої тиші, вона заговорила по-англійськи, і Віктор за звичкою озирнувся у пошуках своєї перекладачки. Але вона стояла в іншому кінці зали поряд із німцем.
– Вона дякує за те, що приїхали, – напівпошепки почав перекладати Войтек. – Сподівається, що ми дізналися тут багато корисного та познайомилися з колегами з різних країн. Сподівається, що отримана на конференції інформація допоможе активніше боротися з міжнародною злочинністю… Нагадує, що наступна конференція відбудеться в Мюнхені через півроку… і сподівається зустрітися там знову… А тепер запрошує до спілкування… Уміють вони коротко говорити, – додав від себе Войтек. – Ходімо попоїмо!
Узявши по декілька тарталеток і по шматочку піци, вони відійшли до вікна. Поставили тарілки на дерев’яну панель підвіконня.
– Смачного, – прозвучав за спиною Віктора голос Рефата.
Віктор обернувся.
– Щось твоя перекладачка більше до мене цікавості не виявляє, – сказав Рефат і з жалем знизав плечима.
– Ще виявить, – усміхнувся Віктор.
І він не помилився. Варто було Рефату підійти до столу, щоб набрати собі мініатюрної фуршетної їжі, як тут же до нього наблизилася Віка.
– Бачиш, як добре бути високим московським татарином! – єхидно мовив Войтек. – Не те що низеньким худим поляком…
До них Рефат цим вечором уже не повернувся, а коли Віктор спробував відшукати його поглядом, то ні його, ні Віки в залі не виявив.
Наступного ранку Віктор прогулявся під мжичкою по вже добре вивченій вулиці, на яку виходив фасадом «Кенсингтон Парк Хотель». Пройшовся до «МакДоналдса», і хоч голодним не був, але не зміг відмовити собі в задоволенні з’їсти хоч один гамбургер. Власне, йому навіть не гамбургера хотілося, а просто посидіти за скляною стіною й постежити за вулицею.
О першій годині він зайшов у шістсот другий номер до Рефата. Войтек був уже там. Обидва старанно вивчали меню готельного ресторану.
– Ну а ти що хочеш на обід? – запитав Віктора Рефат.
– А що у них є?
– Довго перераховувати. Замовимо тобі суп із крабів, овочевий салат і баранячу відбивну з м’ятним соусом.
– Гаразд, – погодився Віктор.
– А я візьму свинячу, мені жирного не можна, – сказав Войтек. Рефат замовив усе по телефону, потім налив собі соку.
Войтек дістав із пакета пляшку «Виборової».
– Слов’яни можуть прийняти трішки аперитиву, – сказав він, очікувально дивлячись на Віктора.
Віктор кивнув.
Поцокались утрьох. Віктор і Войтек – горілкою, Рефат – соком.
– За успіх! – сказав Войтек.
Сіли на канапу.
– Ну що, нам залишилося домовитись із Віктором, – Рефат подивився Віктору в вічі. – Справа рухається, і, можливо, ми її зможемо першими довести до кінця. Нам пора домовитися про повноцінний обмін інформацією.
– Із приводу пошуку вбивць Броницького? – запитав Віктор.
– Відставимо гру в наївність, – серйозно мовив Рефат. – Ми всі знаємо, що шукаємо. За декілька мільярдів доларів можуть і сто Броницьких убити, і через те, що ми знайдемо вбивць, гроші до нас не наблизяться.
– До кого це – до нас? – запитав Віктор, уражений почутою сумою.
Йому стало ясно, що Рефат досі вважає його за дуже важливу фігуру в цій справі.
– Це ми зможемо вирішити, коли хоч би наблизимося до цих грошей. Але думаю, що приводу для обра5з у нас не буде.
Офіціант, ввічливо постукавши в двері й отримавши дозвіл увійти, вкотив у кімнату блискучий столик на коліщатках. Тарілки на нім було накрито металевими кришками з бронзовими солідними ручками.
Їли спочатку мовчки. Войтек налив собі й Віктору «Виборової», а Рефату – соку.
– Ну то що? – запитав Войтек, піднявши широку низьку склянку і дивлячись Віктору в вічі.
Віктор простягнув свою склянку назустріч і зітхнувши всміхнувся.
– Ну якщо домовилися, – заговорив Рефат, – то можемо тобі ще дещо підкинути. Один із тих, хто відстежував утікачів до німецького кордону, капітан прикордонної служби України і служить у штабі прикордонних військ. Його прізвище Килимник. Рік тому його вивели з офіційної комісії з делімітації україно-російського кордону. Чому – невідомо. Тобі знайти його в Києві буде простіше, ніж нам. До речі, свого часу у нього були непогані стосунки з Броницьким.
Віктору ця новина здалася особливо цінною. Тепер у нього було досить відомостей, щоб просунутися далі. Звичайно, треба буде ще подумати, що повідомляти «мобільному» Георгію, а що ні.