Розмова несподівано змінила напрям, і більше вони про справу не згадували. Зате згадали Віку, що викликало у Рефата хитру посмішку.
– Це лисичка, яка і вовкові не по зубах буде, – сказав він, – але ласкава.
Згадка про Віку повернула Віктора до думок про поїздку в коледж, де вчився Броницький-молодший. Власне, він уже нічого особливого від цієї поїздки не очікував, але рішення було прийнято. Та й десь глибоко в душі жевріла надія на яку-небудь несподіванку. Ось тільки брати з собою Віку як перекладачку йому розхотілось. Але іншого варіанту не було. Не просити ж, і справді, Войтека або Рефата, яким він і говорити про запланований візит не збирався. Принаймні заздалегідь.
49
Вночі Нік спав погано. Раз у раз прокидався і щоразу крізь гашишний морок свідомості на поверхню думок виринав телефонний номер 546-33. Той самий, по якому він дзвонив після стрільби по собаках. Прокинувшись укотре, Нік підвівся, випив води з-під крана. У кімнаті, незважаючи на ніч, було не дуже темно. Вікно Ніка виходило на вулицю, і світло двох ліхтарів ніжно лягало на стелю, звідти ніби підсвічуючи квартиру.
Спати вже не хотілося, хоча і не спати особливого бажання у Ніка не було. Але в такому стані вибирати, що робити, не доводилось. Проте телефонний номер не йшов із голови.
Із заздрістю подивився Нік на сплячого Сергія – той після травки навіть не хропів, лежав беззвучно, як небіжчик.
І знову телефонний номер завис у свідомості, і Нік уже не знав, як його позбутися. Хіба що подзвонити? Але навіщо? Потрібне повідомлення на цьому автовідповідачі він уже залишив, а інших вказівок не надходило. Військова дисципліна щодо виконання наказів і відсутності особистої ініціативи часто допомагала Ніку.
Ось і цього разу хоч яка б дурість не прийшла в голову, більше, ніж роздуми або головний біль, вона не викликала. Але і головний біль – справа неприємна. Особливо коли вона і не біль загалом, а якийсь важкий, в’язкий туман, що робить голову важкою і розбиває думки вщент.
Але цей телефонний номер висів у голові, як щось фізичне, що вимагає негайного видалення, як пухлина. І з кожною хвилиною він здавався все більше і більше знайомим. Наче Нік знав його ще до того, як невидимий інструктор продиктував номер по телефону.
Бродячи від безсоння по кімнаті, Нік побачив у кутку пакет із речами з квартири Погодинського. Точніше – з-під речей, оскільки більшу частину винесеного Сахном із ресторану «Маша» вони вже з’їли й випили.
Підійшов, дістав один із записників. Погортав, піднісши майже впритул до очей, але видно було погано, і тоді він підійшов до вікна, де світло вуличного ліхтаря було сильніше. Переглядаючи сторінку за сторінкою. Нік раптом згадав, як шукав на прохання телефонного інструктора телефони трьох знайомих Погодинського.
Як їх звали? Здається, Курц Вайнберг і ще один, чий телефон у записниках був відсутній, – Слонімський.
Перевіривши на літеру «К», Віктор перегорнув сторінки і дійшов до «W», де і виявив Вайнберга з ініціалами. Після коду Тріра побачив той самий телефонний номер – 546-33. Ось кому вони собак вбивали і рибу підкидали!
Але, власне, кому? Адже, окрім прізвища, Нік нічого про цю людину не знав. Ясно було тільки, що цей Вайнберг досить багатий, і щось зв’язувало його з покійним Погодинським. Ах, так! Ще він їздить на малиновому «ягуарові», який тепер, видно, розшукує поліція, що займається вбивством Погодинського.
А може, він справді його вбив?
Нік поклав записник на вузьке підвіконня, відчинив вікно і виглянув назовні. Свіже і сирувате повітря немов умило його обличчя, додавши шкірі свіжості. На жаль, у свідомість ця свіжість не проникла.
Але, немов чинячи опір власному хворобливому стану, Нік, зціпивши зуби, думав і думав про Вайнберга, про Погодинського, про накази телефонного інструктора, які тільки доводили чіткий і конкретний зв’язок між цими двома. Так, те, що робили нині він і Сахно, мало ясну і конкретну мету – вивести цього Вайнберга з рівноваги, змусити його злякатися, змусити його поділитися чимось важливим, що було відомо тільки йому. Найімовірніше, Вайнберг міг вивести на ті самі гроші, про які говорив Іван Львович.
Нік удихнув сире нічне повітря, і в роті задряпало. Кашлянув і тут же озирнувся: чи не розбудив Сергія. Ні, той лежав нерухомо і беззвучно.
«Якби він завжди спав так тихо», – подумав Нік. І тут же повернувся думками до Вайнберга.
Йому раптом здалося, що він намацав конкретний зв’язок Вайнберга з Погодинським. Він мовби існував просто зовні, цей зв’язок. Багатий Вайнберг, обгороджений із усіх боків двометровою огорожею, і бідний ресторатор Погодинський, який сам готує їжу для клієнтів, сам же обслуговує їх і живе на другому поверсі власного маленького ресторанчика.