Сумнівів у Ніка більше не було – Вайнберг був «касиром». Саме йому переказував відсотки від прибутку Погодинський до розпаду СРСР. А потім перестав, і коли йому через шість років виставили рахунок, просто не зміг розплатитися. Мабуть, Вайнберг приїжджав переконувати його платити. Але навряд чи він сам його вбив і потім мертвого повісив. Цю брудну роботу виконав хтось інший за його дорученням. Загалом і не важливо – хто її виконав. Це як у армії – відповідає той, хто віддав наказ, а не той, хто його виконав.
Залишивши вікно відчиненим, Нік приліг поверх ковдри. Приліг на спину і втупився в білі світлові лінії на стелі. Його дивувало, що тільки накурившись із подачі Сергія травки й отримавши в результаті цілковитий туман у голові, він зміг так легко й логічно проаналізувати і зрозуміти, хто такий Вайнберг і чому вони зараз ним займаються. Дивно йому було інше – чому телефонний інструктор жодного разу не пояснив конкретно: хто і в чому винен, або чому вони мусять робити те, що роблять? Чи не тому, що і його, Ніка, хтось вважає сокирою багаторазового користування, яка тільки виконує вказівку, не вникаючи ні в що. І якщо так, то нічого хорошого їх у майбутньому не чекає. А можливо, це так, непотрібні і необґрунтовані сумніви? Може, і не мають йому нічого пояснювати. Адже те, що вони роблять зараз, робота прихована, таємна, і чим менше вони з Сергієм знатимуть, тим безпечніше це і для загальної справи, і для тих, хто невидимо по телефону ними керує.
Світанок, що наставав, дав про себе знати завіконною пташиною треллю, такою гучною і різкою, що Нік схопився і зачинив вікно, озираючись на сплячого Сергія.
Світало швидко. Нік поставив на плиту чайник і заглянув у холодильник. Узяв йогурт і, стоячи біля вікна, жадібно його з’їв. Потім заварив чаю.
У двох будинках навпроти вже світилися вікна. Вулиця за п’ять хвилин заповнилася людьми, що виходять. Вони відразу повертали за будинки, на стоянки. І тут же виїжджали на своїх «мерседесах» і «фольксвагенах».
Нік подивився на годинник – пів на сьому. Ось, виявляється, коли можна зустріти жителів Ойскірхена!
Хвилин через п’ятнадцять рух на вулиці стих. І вже тільки декілька вікон світилось у будинках навпроти. Якась німкеня ходила по своїй кухні, одночасно попиваючи чи то чай, чи то каву та причісуючись.
Нік на мить позаздрив тим, хто провадить чіткий, ритмічний і нормальний спосіб життя. Робота, сім’я, телевізор вечорами. Ресторан по вихідних. Так він уявив собі звичайне німецьке життя. Міцна сім’я, хороша зарплата, важка, ситна їжа з великою кількістю капусти, м’яса та картоплі. Чим це погано?
За спиною пролунав знайомий звук, який усе ще здавався дуже дивним. Нік озирнувся. Це чхала черепаха, що підповзла до свого блюдця. Ніку було видно, що молока в блюдці немає. Він підвівся і налив їй. Ніна опустила мордочку в блюдце, а Нік повернувся до вікна.
Прокинувся Сахно. Погляд його поблукав по квартирі, зупинився на мить на черепасі й урешті-решт уперся в спину Ніка.
– Гей, каву звари! – прохрипів він. – Татко помирають, риби просять!..
Нік обернувся. Помітив на обличчі Сергія безглузду п’яну посмішку.
Сергій насилу підвівся і пішов у ванну. Задзюркотів за тонкими дверима душ.
– Тобі каву туди чи сюди? – крикнув Нік.
– Туди! Я вже виходжу!
Він справді вийшов, мокрий, у мокрих спортивних трусах.
– Ох, пече… – поскаржився він. – Важко…
Він випив каву, попросив іще. Випивши другу чашку, налив собі склянку води з-під крана.
Поступово прийшов до тями. Тільки погляд його залишався якимсь утомленим і примруженим.
– Ти мені гроші давав? – запитав у Ніка.
– Які?
– Ну половину тих, що прислали.
– Ні.
– Давай п’ятсот, – зажадав він неголосно.
– А на їжу?
– Потім розберемося, давай половину!
Нік дістав конверт. Простягнув Сергію п’ять сотенних. Сахно повільно одягнувся. Випив іще одну склянку води. Відчиняючи двері, озирнувся. Сказав: «Буду ввечері!» І пішов.
Через кілька хвилин повз будинок проїхав їх похоронний лімузин і зник у кінці вулиці.
Нік утомлено всміхнувся. Безсонна ніч уже давалася взнаки. Але в голові туман розсіявся, полегшало. Він знову приліг на спину. За вікном було світло. Очі заплющились, і він задрімав.
Прокинувся вже з абсолютно ясною головою. Згадав, що Сахно, взявши п’ятсот марок, поїхав до вечора. Звичайно, коли б він, Нік, був у нормальному стані, не дав би йому стільки грошей. Адже ясно було, що до вечора Сергій їх успішно витратить. Іще невідомо на що, але те, що до вечора їх у нього не буде, – Нік знав точно.