– Тоді скажете, що йому зараз передзвонять, і наберете мій номер. Дуже легкий – сорок вісім нуль чотири. Просто подзвоните мені й скажете, що він сам зняв трубку. Зрозуміло?
– Так.
– Я вам передзвоню завтра увечері. До побачення.
Напруження злегка відпустило Ніка.
Чхнула черепаха, і Нік автоматично озирнувся, знайшов її поглядом в її улюбленому місці під холодним радіатором.
Повернувся на перший поверх до фрау Гут.
– А сім’я у вас є? – запитала вона.
– Так, дружина і син, – відповів Нік.
– Вони ще там?
Нік кивнув.
– Вам спочатку, звичайно, потрібно роботу знайти, квартиру більшу. Ці квартири, – вона окинула поглядом своє житло, – будувалися для самотніх літніх людей, а не для молоді.
Випивши чаю та з’ївши шматочок тортика, Нік подякував фрау Гуг за обід і повернувся до себе. Тепер можна було не боятися телефонних дзвінків. Навпаки, треба було дзвонити, що він насамперед і зробив. Набрав номер у Трірі і, прослухавши механічний голос автовідповідача, залишив повідомлення, яке мало відгукнутися в нервах пана Вайнберга, якщо, звичайно, він був людиною нервовою.
52
У Києві за ті декілька днів, які Віктор провів у Англії, почалася справжня осінь. Місто почервоніло і пожовкло. Опале листя вже шелестіло під ногами. Люди одягалися тепліше. Холодний вітер, який не звертав уваги на сонце, що все ще світило, провіщав близьку зиму.
Уже по дорозі до Києва, в машині на Бориспільському шосе в кишені піджака задзвонив мобільний телефон.
– Із поверненням, – пролунав знайомий голос Георгія. – Ти не сам?
Віктор кинув погляд на стажиста Занозіна, що пригнав його червону «мазду» в аеропорт і тепер сидів поруч на передньому пасажирському сидінні.
– Ні, – відповів Віктор.
– Додому їдеш?
– Так.
– Хвилин через сорок подзвоню!
Віктор обернувся до Мишка Занозіна.
– Що тут нового?
– У нашій справі майже нічого, зате почався відстріл майбутніх кандидатів у депутати. Двох убили в Києві, одного в Сімферополі й одного у Дніпропетровську. І все за один тиждень.
– Ну, це дійсно не наша справа, – кивнув Віктор.
– Хтозна. Була нарада в УВС. Генерал Воронько попередив, що нам належить займатися безпекою деяких кандидатів, тих, яких підтримує МВС…
– Кому це – нам? – запитав Віктор.
– Райвідділу.
Під’їхавши до своєї висотки, Віктор узяв із заднього сидіння дорожну сумку і подивився задумливо на Занозіна.
– Знаєш що, їдь машиною в райвідділ, а я своїм ходом під’їду!
Стажист кивнув.
– Скажи Щурові, що годинки через дві буду, – попросив Віктор.
«Мазда» повільно покотила по хвилястій і звивистій «дорозі життя», а Віктор зайшов у парадне.
Удома було чисто і світло, мовби прибирання було спеціально до його приїзду.
Іра зустріла його радісно. Поцілувала.
– Умивайся і на кухню! – лагідно скомандувала вона.
– А де Яночка? – запитав Віктор.
– Щойно заснула.
Вони сиділи вдвох за кухонним столом і з апетитом наминали домашні пельмені. Віктор уже відійшов од відчуття дороги. Завіконне сонце передавало йому свою бадьорість, і разом із бадьорістю у нього виникло почуття удачі, вже спійманої за хвіст і майже ручної. У внутрішній кишені піджака лежав конверт із фотографіями, які могли напевно вивести його на потрібних людей. Тепер у нього були козирі, яких не було навіть у Георгія.
І знову думка про Георгія викликала у Віктора злегка іронічну посмішку. Мовби він подумки і беззлобно мстився Георгію за те, що той ставиться до нього, як до якогось хлопчиська, не здатного приймати рішення.
– Ти чого усміхаєшся? – запитала дружина.
– Та так, згадав дещо, – відповів Віктор.
– А ти пам’ятаєш, що завтра Яночці сім місяців?
– Хіба ж це дата? – здивувався Віктор.
– До року відзначають кожен місяць, а потім уже тільки рік…
– І як же ти хочеш відзначити?
– Та ні, я не про це! Ти їй що-небудь привіз?
Віктор замислився. Ірі він привіз косметичний набір, куплений у «дьюті-фрі» в Гетвіку за двадцять фунтів. Просто підглянув, що купувала одна молода жінка, і купив те саме. А ось про донечку не подумав, точніше, гадав, що їй ще рано подарунки купувати.
– Ні, нічого.
– Не страшно, можна й тут купити, – махнула рукою Іра. – Давай тарілку, я тобі ще покладу!
Відчуття удачі поступово витіснялося відчуттям ситості. Все швидше і швидше відходив у минуле сьогоднішній політ, та й уся ця поїздка до Англії. Вже хотілося скоріше опинитися на роботі й посидіти там годинку на самоті, розклавши на столі отримані від Войтека фотографії. Подумати, як діяти далі.
Мобільний задзвонив, коли вони з Ірою пили каву.