– Ну як, душ прийняв? – запитав Георгій.
– Ні, зате пообідав добре.
– Тоді слухай головну новину. Сьогодні вранці загинула вдова Броницького.
– Як загинула? – обличчя Віктора враз напружилось.
Іра взяла свою чашку з кавою і тихенько вийшла, щоб не заважати чоловікові розмовляти.
– Дивно загинула. Йшла кудись уздовж дороги біля будинку й потрапила під автомобіль. Свідків немає, але водій машини стверджує, що її штовхнули під колеса. Думаю, що не бреше. Як там її синок?
– Його там немає, – відповів Віктор.
– От тобі й на! А де ж він?
– Його забрала з коледжу посольська машина. Сказали, що з його матір’ю стався нещасний випадок, і відвезли. Щоправда, в посольстві кажуть, що це неправда, там ніхто нічого про нього не знає…
– А коли це було?
– Його відвезли три дні тому.
– А нещасний випадок з мамою стався тільки сьогодні. Цікаво… Невже у нас із Англією така різниця в часі?! Та-а-ак… Отже, значить, даремно з’їздив?
– Чому ж, гадаю, що недаремно. Послухав лекції з боротьби з відмиванням мафіозних грошей, привіз список банків, помічених у підозрілих операціях…
– Ну і з колегами з різних країн, напевно, познайомився?
– Так.
– Ну тепер чекай до себе інтересу з іншої організації… Гаразд, повернімося до справи. Їдь зараз на роботу, уточни, що там нового з приводу вдови. Я тобі ввечері передзвоню.
«Ввечері, – подумав Віктор, уже заховавши мобільний до кишені та подивившись у вікно. – Вже майже вечір…»
Витягнувши з сумки куплену для майора Криська картонну упаковку ірландського пива «Кеффріс», рекомендованого Войтеком як краще пиво у світі, Віктор переклав її в пакет і, заглянувши в кімнату, пообіцяв Ірі повернутися години через три-чотири.
Заходячи в райвідділ, він звернув увагу на відсутність своєї «мазди» там, де вона зазвичай стояла.
– Що, Занозін поїхав кататися? – запитав він у чергового, що ліниво стояв біля входу і тримав обидві руки поверх «калашникова», що висів біля пояса.
– А він і не приїжджав. Як вирушив у аеропорт, так і не повертався.
Похитавши головою, Віктор піднявся до себе.
– Доки тебе не було, всі тільки тебе й шукали! – сказав Віктору майор, засовуючи привезене пиво під свій робочий стіл. – Із міністерства дзвонили, з управління, ще звідкись. Разів десять, напевно. Хотіли дізнатися, коли ти повертаєшся. Я всім сказав, що сьогодні. Зате сьогодні ніхто тобі не дзвонив! Цирк! Ну як з’їздив?
Віктор коротко розповів про конференцію і про Лондон.
– От бачиш, стара пісня нарешті стала бувальщиною!
– Яка пісня? – запитав Віктор.
– «Молодым везде у нас дорога, старикам всегда у нас почет!» Мені якраз медальку дали, поки ти по Заходу шастав! Треба буде обмити! Як щодо сьогодні? Через півтори години служба закінчується. Заходь, посидимо. – І він кивнув на свій старий сейф.
Віктор пообіцяв зайти і повернувся у свій кабінет. Його починала дратувати відсутність Занозіна. Видно, дорвався до «мазди» і тепер понтується по вулицях міста, дівок катає…
Діставши зі свого сейфа справу Броницького, Віктор, як і збирався, розклав перед собою отримані від поляка фотографії. Підпер підборіддя кулаками, замислився.
План дій був більш-менш ясний. Повернеться Занозін, і він відшпетить його за катання на «мазді», потім доручить з’ясувати все, що відомо про загибель Броницької, і знайти домашню адресу капітана прикордонних військ Килимника.
Погляд Віктора знову втупився у фотографію, де двоє зрілих і респектабельних чоловіків уважно дивилися кудись убік.
Двері несподівано прочинились, і до кабінету ввійшов майор Крисько.
– Слухай, щойно дзвонили, сказали, що твій Занозін у реанімації. В машину вистрілили з гранатомета, коли вона під’їжджала до Південного моста…
– Я ж там їхав… – забурмотів Віктор, розгубившись од несподіваної новини. – Ні… Щоправда, я ж на метро… Машина вільна є?
– Звичайно, візьми чергову «вісімку». Там біля мосту хлопці з харківського райвідділу працюють…
– А коли це сталося? – запитав Віктор.
– Сказали, що дві години тому.
– Чого ж вони тільки зараз подзвонили?
– Поки займалися пораненим, з’ясовували, чия машина…
Віктор сховав фотографії та справу Броницького в сейф і вибіг із кабінету. На вулиці вже світилися ліхтарі.
53
Проговоривши в телефонну трубку завчену фразу, Нік глянув на годинник. Була десята вечора. На стелю падало з вулиці жовте світло ліхтаря. Тиша налаштовувала на роздуми, але думати особливо не хотілося. Хіба що про Сахна, який досі не повернувся.
«А що, як він узагалі не повернеться? – подумав Нік і сам здивувався, як спокійно він сприйняв цю ситуацію. – Ну, не повернеться, і що з того?…»