«А те, що ти залишишся без єдиного помічника, без машини й без можливості виконувати телефонні вказівки», – поставила все на місця інша думка.
І Нік посмутнів. Підійшов до вікна. Прислухався до тиші, налаштовуючи вухо на далекий звук автомобільного мотора.
Десь далеко дійсно гули мотори, але там пролягав автобан, обходячи Ойскірхен стороною. До цього автобану було, мабуть, кілометрів десять.
Думки повернулися до Вайнберга, якому він залишив сьогодні на автовідповідачі три однакові повідомлення. Завтра має залишити ще декілька, тільки одне слово в цих повідомленнях поміняється. А післязавтра? Післязавтра, якщо вірити цим же залишеним повідомленням, доведеться знову їхати в Трір. Тільки що робити цього разу? У кого стріляти? У собак вони вже стріляли. Після собак нібито логічно було стріляти в людей.
Задзвонив телефон.
Нік відзвітував невидимому інструкторові про залишені повідомлення.
– Як напарник? – запитав знайомий голос. «Він що-небудь знає?» – злякався Нік, затримав на мить дихання. Потім відповів:
– У порядку, поїхав покататися.
– Ну, йому недовго залишилося кататись, – мовив голос. – Гаразд, завтра зранку продовжуйте дзвонити в Трір. Якщо дасть відповідь сам, відразу дзвоніть мені – 48–04. Завтра передзвоню. До речі, завтра утримайте свого напарника від пияцтва й іншого. Треба, щоб він добре виспався! Післязавтра зранку знову поїдете.
Нік знову стояв біля вікна. Та легкість, із якою знайомий телефонний голос повідомив, що напарникові «недовго залишилося кататись», говорила тільки про одне. Принаймні доля одного з них була вирішена наперед.
Прокинувся Нік уранці. Годинник показував дев’яту. Насамперед Нік подивився на ліжко Сахна і зрозумів, що той не повертався.
Стало страшно. Страх спросоння особливо сильний. Сонні думки ледве ворушаться, не поспішають із розрадами, з поясненнями.
Умився, і немов частину страху змило холодною водою. Певна річ, він сам. Сахно не повернеться. Може, він уже на тому світі, адже поїхав учора з валізою не для того, щоб купити травки та покурити в якій-небудь компанії глухонімих, із якими йому було найлегше порозумітися.
Став під холодний душ.
А що як він у поліції? Ну, добре, німецьку він не знає, але ж вони і перекладача можуть знайти!
Випивши кави, Нік сів до телефону. Набрав номер Вайнберга, пообіцяв його автовідповідачу приїхати завтра та поставити кілька запитань.
Треба було щось робити, чимось відвернути думки. Нік вийшов у магазин. Пройшовся повільно вуличками Ойскірхена. Зайшов у кафе на центральній площі, випив чашку кави і закусив замість цукру вже традиційною мишкою з пастили.
– Як ваші справи? – несподівано запитала моложава жінка років сорока, що стояла за прилавком.
Певна річ, вони вже кілька разів вітались, але запитання одначе прозвучало несподівано.
Нік усміхнувся.
– Нормально, – відповів він по-німецьки.
– А у нас сьогодні зранку аварія, – поділилася з Ніком жінка. – Автобус за містом із машиною зіткнувся. Три «швидкі допомоги» туди помчали!
– Коли? – запитав Нік.
– О пів на восьму. Я ж із сьомої працюю…
– А яка машина? – злякався раптом Нік.
– Не знаю. Автобус наш, який на Нідіген їздить.
Купивши в магазині молока, ковбаси та яєць, Нік повернувся додому. Час наближався до дванадцятої. Треба було робити другий дзвінок.
І раптом із вулиці почувся вже знайомий шум мотора. Підскочивши до вікна, Нік помітив похоронний лімузин, що звертав за будинок на стоянку. Його охопив стан повного заціпеніння. Мовчки, зосередженим поглядом він відстежив шлях Сахна з-за рогу до парадного. Відзначив тільки, що повертався той із порожніми руками, без валізи. І хода у нього була досить тверда.
– Ти де був? – сухо запитав прибулого напарника Нік. Той здивувався запитанню, єхидно подивився на Ніка.
– Я тобі що – дружина, щоб звітувати?
Сахно поліз до кишені куртки, витягнув пачку грошей, відлічив декілька купюр і простягнув Нікові.
– Тримай, тут сімсот. Я тобі більше нічого не винен?
Нік узяв гроші, не зводячи погляду з обличчя Сахна. Щось здалося Ніку новим у його виразі. Нахабство там було присутнє завжди, але тепер до нього додалася якась сита самовпевненість. Наче у Сахна саме сьогодні був серйозний привід пишатися собою.
– А де валіза? – запитав після паузи Нік уже іншим, миролюбнішим голосом.
– У машині. А що? Ти хотів постріляти, а ні з чого було? Га?
Нік бачив, що Сахно заводиться, але розумів, що зупинити його вже не можна. Сахно полюбляв набирати обертів, хоч би в який стан він упадав. Зараз його несло в агресію. Але і Ніку не хотілось відступатися.