– Піди і принеси валізу! – твердо мовив він.
– На5 ключі, сам принеси! – Сахно кинув йому ключі від машини. Нік ледве спіймав їх. – І не командуй більше! Я й без тебе тут можу заробляти!
Він знову витягнув з нагрудної кишені складену удвічі пачку банкнот і показав її Нікові.
– Хочеш, позичу тобі кілька тисяч? – запитав він єхидно.
– Ти хоч знаєш, що нас поліція розшукує? – Нік втупився просто в зухвалі очі Сергія.
Це повідомлення, схоже, заскочило Сахна зненацька. Самовпевненість щезла з його лиця.
– Звідки ти це взяв?
– Там у машині газета зі статтею про смерть Погодинського. Якщо цікаво, принеси – перекладу.
Сахно замислився. Опустив погляд собі під ноги.
– На! – Нік кинув йому ключі від машини. – Заразом і валізу принесеш!
Поки Сахно ходив, Нік наговорив на автовідповідач Вайнберга повідомлення.
Потім вони сіли за стіл, і Нік переклав Сергієві статтю.
– Ну так тут ні слова про нас, – знизав плечима Сахно. – Поліція шукає якихось злодіїв, а ми тут до чого? – В його очах знову спалахнули зухвалі вогники.
– Якщо вони добре шукатимуть, то, врешті-решт, шукатимуть саме нас, – сказав Нік. – Давай чаю вип’ємо!
За чаєм Нік повідомив напарника, що завтра, скоріше за все, їм доведеться знову їхати в Трір.
При цій новині Сахно скривив губи, але промовчав.
– А де ти фару розбив? – запитав Нік.
– Це вже кілька днів тому, в темряві. Здається, мотоцикліста зачепив… Знаєш, а я, напевно, завтра нікуди не поїду… – Вираз обличчя Сахна знову став твердим, кам’яним, він зціпив зуби.
– Чому?
– По-перше, там треба буде стріляти, а патрони скінчились. А по-друге, набридло працювати за копійки!..
Нік мовчав. Він не знав, як далі розмовляти з Сахном і чи говорити з ним узагалі. Може, було б розумніше помовчати й почекати, поки він сам заговорить. Хоча одне запитання крутилося на язиці: куди Сахно витратив стільки патронів, які залишалися після стрільби по собаках?
54
Уже третій день Занозін перебував у комі. Віктор приїжджав по два-три рази на день у військовий госпіталь, де лежав стажист.
– Про надію поки що говорити рано, – повторював лікар, співчутливо дивлячись на відвідувача. – З легень кров відкачали, але ще не все залізо з грудей витягли. Може серце не витримати…
Віктор покивав.
– Зайти до нього можна? – запитав.
Лікар зітхнув.
– Зайдіть на хвилинку, – дозволив знехотя.
Занозін лежав на ліжку, як піддослідний кролик. Голова перев’язана, груди теж стягнуті бинтами, пластмасова трубка в роті, вужчі трубки – в ніздрях. В’яла рука поверх ковдри приймала у вену краплі з крапельниці. Очі заплющені.
Віктор мовчки стояв над стажистом. Тягар здавив груди. Повітря в палаті здавалося кислим.
У кишені задзвонив мобільний.
Лікар, що стояв поряд, сіпнувся від несподіваного звуку.
– Вибачте, – швидко мовив Віктор, кинув погляд на Занозіна й вийшов із реанімаційної. У коридорі підніс трубку до вуха.
– Ну що, є новини? Як там твій помічник? – запитав Георгій.
– Усе ще в комі.
– Послухай, у мене таке відчуття, що ти мені хочеш щось важливе розповісти.
– Чому? – здивувався Віктор.
Він підійшов до коридорного вікна. Подивився вниз із висоти п’ятого поверху.
– Як чому? За логікою речей. Дивися! Як тільки ти поїхав у Англію – події відразу прискорилися. Ну а три дні тому тебе просто хотіли прибрати. Тобі повезло, що в комі не ти, а твій стажист! Навіщо тебе прибирати, якби ти ні про що не дізнався? Га? Отож розщедрюйся!
– Давайте ввечері поговоримо, – запропонував Віктор.
– Добре, я передзвоню о сьомій.
Заховавши мобільник у кишеню піджака, Віктор подивився на годинник. Пів на другу.
До сьомої залишалося ще багато часу, досить, аби обдумати вечірню розмову з Георгієм та узагалі всю ситуацію в цілому.
Повернувшись у центр, Віктор зайшов у «МакДоналдс», узяв «чизбургер» із стаканчиком кави та всівся біля скляної стіни. Їв і дивився на вулицю. А на вулиці мжичило.
Віктор згадав про свого давнього приятеля, що упхав його в цю справу, про Дмитра Ракіна, який працював тепер у спецвідділі «Ф». Ось із ким треба б зустрітися, поговорити, порадитись. Адже з ним можна було говорити, не розкриваючи всіх карт, напівнатяками, ситуаціями, як було заведено в цих спецвідділах, зайнятих невідомо чим.
Віктор дістав записник, знайшов останній телефон Дмитра. Подзвонити чи не подзвонити?
Допивши каву, Віктор рішуче підвівся з-за столика. Піднявся по Городецького до театру Франка, сів на мокру лаву в скверику перед театром. Дістав мобільник.