– Алло, Дмитра Ракіна можна?
– Він у нас більше не працює, – холодно відповів чоловічий голос.
– А де його можна знайти? – здивовано запитав Віктор.
– А ви хто йому будете?
– Ми разом у МВС служили.
– А ви знаєте, куди подзвонили?
– Так.
– На Байковому, шістдесят четверта ділянка, – холодно відповів голос.
У Віктора перехопило подих.
– Він загинув? – запитав Віктор голосом, що втратив силу.
– Нещасний випадок. У час пік упав під потяг метро на станції «Оболонь».
Віктор натиснув на кнопку відбою, не попрощавшись зі співрозмовником. Декілька хвилин стискував мобільник у руці. Намагався зібратися з думками, та вологе повітря, що липнуло до рук і щік, дратувало.
Піднявся по сходах до «будинку з химерами». Вулиця Банкова здалася йому неприродно порожньою. Жодного перехожого або автомобіля. Похмурі урядові будівлі, немов насуплені монстри.
Пройшов повільно повз синю табличку «Приймальня адміністрації Президента».
Тільки коли вид на вулицю перетнула діагональна тріщина у склі, Віктор відчув себе затишніше. Опустив кип’ятильник у склянку з водою, дістав коробочку з чаєм.
При всьому цьому відносному затишку значно сильніше наринуло почуття самотності, мовби відрізали його від світу. Ні, він не думав про Іру і Яночку. Його світ зараз обмежувався стінами цього кабінетика, в якому він почувався в цілковитій безпеці. Почувався колись раніше, як, утім, і скрізь. Але тепер усе сильніше й сильніше усвідомлював, що невидиме кільце звужувалося навколо нього. Хто звужував це кільце? І чому? Тільки за допомогою Георгія йому якось вдавалося досі виходити на сліди подій. За допомогою Георгія знайшли викрадений труп Броницького. За допомогою Георгія з’ясували, хто дзвонив у ніч польоту дирижабля на пост ДАІ.
Але тепер цієї підтримки Вікторові здалося замало. Телефонні підказки та поради були занадто нематеріальні, майже анонімні.
Чай вийшов занадто міцним, і Віктор кинув у склянку три ложечки цукру. Тепер чай був гірко-солодким. Терпкий смак ліг на язик.
«Так, пора вже зустрітися, – вирішив Віктор. – Але про Рефата говорити не можна. Це навіть на користь справи. Адже тільки завдяки йому він отримав фотознімки».
О сьомій вечора Віктор усе ще сидів у кабінеті. За вікном було темно, і дощ лив як із відра. Віктор передзвонив у госпіталь. Занозін усе ще був у комі, і черговий лікар нічого обнадійливого сказати не міг.
Нарешті задзвонив мобільник.
– Ну як? – запитав Георгій. – Ти вже готовий поговорити?
– Так. Але тільки не по телефону… У мене фотографії…
– Які фотографії?
– Дуже важливі.
Георгій замовк. Мабуть, він і сам зрозумів, що фотографії по телефону не передаси.
– Гаразд, – сказав після паузи Георгій. – Ти де зараз?
– У райвідділі.
– Фотографії з собою?
– Так.
– Добре. Візьми їх. Через півгодини біля в’їзду на будмайданчик виставкового залу праворуч від Жовтневого палацу. Там два телефони з козирками. Біля них.
Віктор подивився на дерев’яну вішалку, що стояла в кутку кабінету. Там висіла чергова «даішна» плащ-палатка.
Прогулявшись під дощем, Віктор вийшов до недобудованого виставкового залу навпроти верхнього виходу станції метро «Хрещатик». Став під козирком подвійного телефону-автомата, з’єднаного по-сіамськи задніми стінками. Годинник показував за чверть восьму. Озирнувся. Мимо проїздили машини. В акваріумі станції метро стояли якісь люди. Хтось виходив, виставляючи спершу із дверей станції свою парасольку.
«Звідки він прийде?» – подумав Віктор.
– Півгодини минуло? – поруч пролунав знайомий голос. Віктор побачив ноги по інший бік залізної стійки, до якої кріпились обидва телефонні автомати.
– Залишайся на місці, – сказав Георгій. – Ми ж добре один одного чуємо. Давай фотографії.
Віктор простягнув конверт під проміжну залізну стінку.
– А тепер розкажіть, що там.
– Двоє у джинсових костюмах виїхали з Києва наступного дня після смерті Броницького. Двоє інших пасли їх у Польщі до кордону з Німеччиною. Один із них, коротко стрижений, – капітан Килимник зі штабу прикордонних військ.
– Молодець, – здивовано мовив Георгій. – Як тобі вдалося це добути?
– Свої люди в Польщі… таємниця слідства.
– Гаразд, – сказав Георгій, – головне, щоб результат слідства не був таємним… А що тепер робитимеш?
Питання заскочило Віктора зненацька.
– Займуся Килимником, – після паузи сказав він.
– Не треба. Я сам ним займуся. Давай без самодіяльності.
– Так, але ж я веду цю справу, а не ви! – вирвалось у Віктора. – Це ж мене хотіли вбити, коли стріляли по машині!