Нік зрозумів, що Сахно не повертався. «Тепер-то він узагалі не повернеться», – подумав він, і його запитливий погляд відшукав черепаху, мовби вона була повноправним представником Сахна і відповідала за його дії.
Близько десятої подзвонив невидимий інструктор. Нік розповів йому все, після чого пауза на іншому кінці телефонного дроту тривала більше хвилини.
– Я скоро передзвоню, – нарешті мовив співрозмовник і поклав трубку.
Він дійсно передзвонив досить скоро, хвилин через двадцять. Голос його звучав пригнічено, але про Сахна він ні слова не сказав.
– Нікуди не йдіть, вам подзвонить давній знайомий.
У Ніка також не було бажання йти під дощ. Як, утім, і інших бажань теж.
Він заварив собі чаю, знову став перед відчиненим вікном, поставивши чашку на підвіконня. Знову відчуття скам’янілості, тваринного спокою, цілковитої байдужості охопило його. Він навіть не відразу обернувся на телефонний дзвінок, що прозвучав.
– Нік? Це Іван Львович, – почувся звідкись іздалеку голос, що негайно відгукнувся луною.
– Іван Львович? – здивувався Нік. – Ви де?
– Далеко. У Києві. У мене для вас сумні вісті… Навіть не знаю, як сказати… Річ у тому, що ваші дружина і син… загинули…
Нік закам’янів.
– Що? – насилу вимовив він. – Що ви сказали?
– Ми-ко-ло, – повільно заговорив Іван Львович, мовби розбиваючи слова на склади. – Мені дуже шкода… Пожежа… Вони, видно, підтоплювали… було холодно… Ми вас вивеземо днями… Забудьте поки що про всі справи… Чекайте дзвінка, тримайтеся…
Нік опустив трубку, з якої нудно і монотонно лунали часті гудки. Вони звучали спочатку тихо, так тихо, що Нік, усе ще тримаючи в руці трубку, забув про неї. На очі набігли сльози, але водночас повернулася внутрішня душевна скам’янілість, і сльози поповзли вниз, ніби абсолютно незалежно від Ніка, мовби продовження дощу, що йшов за вікном.
І голосніше зазвучали короткі гудки з трубки в опущеній руці. Нік глянув на трубку, як на щось чужорідне. Захотілося звільнити від неї руку, і він поклав трубку на місце.
Повільно озирнувся, оглянув мокрими очима квартиру, що здалася у цей момент напрочуд чужою.
Вийшов. Постояв біля будинку, відчуваючи, як важчає одяг, насичуючись дощем, як вода струмує по волоссю, затікає по шиї за спину. Рука полізла в кишеню джинсів. Він витягнув дві двадцятки. Куди тепер? Навіщо?
Стискуючи в руці дві двадцятки, він пішов у бік центральної площі. Не думаючи ні про що.
Став на знайомій автобусній зупинці під прозорим дахом.
Через дорогу від нього тьмяно горіло світло у вже зачиненому кафе, де він кілька разів пив каву з білими «мишками». Погляд пішов далі, праворуч. Зупинився на вивісці «Вайсбрау», що світилася зеленим неоном. Йому захотілося випити. Напевно, це бажання і вивело його на вулицю, під дощ. Але тільки зараз воно сформулювалося, заявило про своє існування.
Він зайшов у пивницю. Заглянув із коридорчика, в якому висів автомат з продажу сигарет, до зали, де від неробства біля стійки офіціант базікав про щось із барменом. Тільки за одним довгим дерев’яним столом сиділи один навпроти одного два чоловіки у светрах. Пили пиво з великих келихів. Між ними на тарілці лежали два кренделі, посипані сіллю.
– Бітте, герайн! – відволікся від бесіди з барменом офіціант, обернувшись на звук дверей, що відчинялися.
Нік пройшов до зали й відразу попрямував у далекий найтемніший кут за стійкою.
Офіціант почекав, поки відвідувач всядеться, потім повільно підійшов. Став, очікуючи замовлення.
– Келих пива і чарку горілки, – попросив хрипким голосом Нік.
– Атож, на вулиці так холодно сьогодні, ви зовсім промокли… – сказав киваючи офіціант. – Хвилиночку!
– Почекайте, – зупинив його Нік. – Принесіть і крендель, – він кивнув підборіддям на стіл, за яким сиділи двоє відвідувачів.
Випив чарку горілки й запив пивом.
Попросив іще чарку, коли офіціант поставив перед ним тарілку з кренделем.
– Може, хочете повечеряти?
– Ні.
Відкрилися важкі дерев’яні двері, і до зали, неголосно сміючись і базікаючи, зайшли чоловік і жінка. Поставили складені парасольки в чавунний каркас спеціальної підставки, повісили на настінні гачки прозорі плащі-накидки.
Офіціант застиг біля столу Ніка, чекаючи, коли нові гості виберуть столик.
Другу чарку горілки він приніс хвилини через три.
Нік раптом помітив, що сидить біля величезного чорного каміна. Від його мовчазної пащі тягло холодом. І Ніка відразу пробрав цей холод. Захотілося тепла, вогню, щоб обпектися, відчути фізичний біль, згоріти.