– Гер обер! – покликав він офіціанта.
Той швидко підійшов.
– Запаліть камін!
– Звичайно! – з готовністю відповів офіціант.
Він приніс оберемок дров. Підпалив. Незабаром тепло потяглося по залі, торкнулося обличчя Ніка. Він заплющив очі. Тепло було ще дуже слабке, ледве відчутне.
Очі защипало від сліз, що навернулися, але Нік зціпив зуби. Він не хотів більше плакати. Він нічого більше не хотів. Ні, він хотів іще чарку горілки, і погляд його ковзнув усередину зали, дотягся до офіціанта, що стояв біля столика, за яким сиділи чоловік і жінка. Офіціант стояв до Ніка спиною, але він мовби відчув щось, може, силу цього погляду. Він обернувся і кивнув Нікові, ніби зрозумів його замовлення на відстані.
56
За два дні стан Мишка Занозіна не змінився. Лікар усе ще боявся обнадіювати. Тепер біля ліжка стажиста чергувала мати, що приїхала з Сум, – ще не дуже стара жінка. Її приїзд найбільше обрадував Щура. Майор щодня приносив апельсини і обурювався, помітивши, що принесені напередодні зникали. «Медсестри забирають, хворому ж не можна», – просто і зрозуміло пояснив йому лікар. Тепер апельсини отримувала мати Мишка. Вона складала їх у пакет і тримала в металевій, пофарбованій білим тумбочці. Але й вона на другий день, хвилюючись і червоніючи, сказала, що їх надто багато, і вони починають псуватися. Сказала вона це й Віктору, хоча Віктор нічого з собою не приносив. Після цього Віктор збагнув, що потрібно приходити не з порожніми руками. Наступного разу він приніс півбатона сухої ковбаси і свіжий буханець чорного хліба – звичайно, не Занозіну, а його матері. Вона була дуже вдячна.
– Я їх розумію, – говорила вона про медсестер. – Вони ж отримують шістдесят гривень на місяць! Хіба на це можна прожити? Тому їм і працювати не хочеться.
– А ви скільки отримуєте? – запитав її Віктор.
– Я вже на пенсії, а пенсія, самі знаєте, сорок дев’ять дев’яносто. Тільки платять із запізненням… Але мені тут одна сестричка чай приносить…
Віктор кивнув. Ця жінка, схоже, вишукувала в людях щонайменші ознаки доброти і, виявивши їх, була щаслива. Для тих же людей, в яких доброти вона не знаходила, завжди було готове якесь виправдання.
Посидівши укотре біля ліжка стажиста і поговоривши хвилин п’ятнадцять із його матір’ю, Віктор повернувся до райвідділу.
Дзвінок мобільного застав його за чаєм з лимоном.
– Чудові фотографії, – сказав Георгій. – Удалося ще двох розпізнати, і, схоже, це наші клієнти! Поряд із Килимником – такий собі Василь Портнов на прізвисько Порт. Дві судимості після служби в ОМОНі. А на другій фотографії один із утікачів – Сергій Сахно. Колишній сапер, прізвисько таке ж – Сапер. Виконував чорну роботу для СБУ. Людина обмеженого розуму, неврастенік, любитель наркотиків. Гадаю, що його вивезли чимдалі, щоб там і поховати. Ось тільки його супутник – особа абсолютно невідома. Але ситуація більш-менш зрозуміла.
– Що зрозуміло? – запитав Віктор.
– Те, що друга пара, скоріше за все, стежила за першою, щоб запобігти можливому їх поверненню в Україну. Скоріше за все, Сахна позбулися в Німеччині, і зробив це його попутник. Попутника, ймовірно, теж прибрали. Залишати його живим було б непрофесійно… Але головне – дев’яносто дев’ять відсотків, що ці четверо мають прямий стосунок до справи Броницького.
– А Килимник із Портновим? Вони де?
– Портнов зник. За неперевіреними даними, він утік у Росію, а перевірених даних немає. А Килимник нині служить в українському посольстві у Франції. Помічник військового аташе.
– Давно?
– Уже два тижні.
– Так що ж робити? – поцікавився Віктор. – Їхати у Францію?
– Я бачу, тобі сподобалося їздити. Почекай пару днів. Може, дійсно полетиш. Закину цю ідею. Тільки частіше оглядайся на всі боки. Якщо Килимник – велике цабе, тобі спробують перешкодити вилетіти. Якщо не дуже велике – він потрапить де-небудь у Парижі під машину.
– А якщо він не потрапить під машину, а я тут не впаду під потяг метро?
– Значить, просочування інформації не було. Зрозуміло? Та ти почекай, речі ще не збирай і виду не показуй, що хочеш Ейфелеву вежу побачити! Давай поки що штаб прикордонних військ помацаємо. У найближчі три дні рівно опівдні під’їжджай черговою машиною на Володимирську, став машину на розі Рейтарської так, щоб було видно вхід у штаб, і просто спостерігай за тими, що входять і виходять, по півгодини. Потім від’їжджай.
– А на що звертати увагу?
– На двері. Тільки на двері, – мовив Георгій.
Додому Віктор повернувся теж черговою машиною. Витягнувши з поштової скриньки лист і якісь рекламні листівки, піднявся ліфтом до себе. Іра і Яна вже спали. Він тихенько зачинив двері на кухню, сів за стіл.