Гурам знову поглянув на будинок. Дружини не було видно.
— Ну то що? Не пам’ятаєш, про що ця пісня?
— Про що?
— Я ж тобі розповідав. Це пісня про любов, дружбу, підтримку, — Гурам втрачав терпіння, — у ній є такі слова: «якщо ми хочемо миру, то повинні любити одне одного». Точніше, нам потрібно ще більше любові, щоб був мир.
— Ну, гаразд, — глузливо відповів Гівіко.
Гурама калатало. Синове нахабство виявилось сильнішим за ліки.
— Що гаразд? Злізай мерщій!
— Не злізу. Росіяни бомблять нас, а я їх збиватиму.
Фоном для діалогу слугував звук винищувача. Ця й перед тим кепська ситуація стала ще гіршою, коли страх рушив прямо в бік Сіоні. Винищувач наближався. Ніхто не знав, де впаде наступна бомба. Гурам дістав з кишені пластинку з ліками, вилузав пігулку на долоню й поклав між язиком і піднебінням. Крейдяний смак почав взаємодіяти з рецепторами. Та відчуття паніки його не полишало.
Гурам знову подивився на будинок. Віри не було видно. Потім поглянув на сина, що видерся на дерево, й побачив, як Гівіко цілиться у небо з рогатки. Цілиться, але у що? Він подивився на небо й не побачив нічого, окрім страху. Страх був звуком. Страх летів. Блискавично наближаючись до сіоньського неба. Цей рух здавався неприродно швидким. Він немов порушував усі закони фізики. Можливо, тому, що летів він близько до землі. Гурам подумав, що він, можливо, так і пролетить над Сіоні, не встигнувши скинути бомбу. На звук страху з котеджу з криком вибігла Віра. Як і чоловік, вона просила сина злізти з дерева.
Та Гівіко до кінця відтягнув затиснутий у гумці рогатки камінець, примружив одне око, іншим прицілився у літак і вистрілив.
— Синку, злазь, бо впаде бомба й тобі нашко-
дить, — батько вкотре намагався вмовити сина слабкими і, можна сказати, беззмістовними аргументами, думаючи вже про те, як залізти на дерево, силою стягнути звідти Гівіко, схопити дружину за руку і сховатись кудись у підземелля. Кудись, де його не дістане 240-кілограмовий вибуховий залізний снаряд.
Літак пролетів повз них.
— І чого вони нас бомблять? — роздратовано спитав Гівіко.
Батько постарався не виходити за межі дипломатії та кращих сімейних традицій і якомога спокійніше відповів: — Бо у них немає любові.
Страх розвернувся в повітрі. Він знову прямував до Сіоні. Знову — нестерпно, зловмисно, дражливо, впевнено.
— Злазь негайно, не змушуй мене дряпатись туди! — вкотре крикнула Віра.
— Знов летить! — безпорадно промовив Гурам, врешті-решт втративши останню надію. Він сперся на дерево і твердо вирішивши зняти звідти Гівіко.
Гівіко ж був проти батькового рішення.
— Ні, я патрулю! — він натягнув гумку рогатки, заплющив одне око, іншим прицілився у літак і завмер. Крихітний камінець — неначе лицар, кумедний і приречений герой — чекав, коли він наблизиться до винищувача. Маленький Гівіко, сіоньський камінець і гордість надсучасної авіації.
Перша спроба Гурама вилізти на дерево виявилась невдалою. Віра не могла більше чекати й підсадила чоловіка. Тепер Гурам піднявся над землею на кілька сантиметрів. Ситуацію ускладнювала близькість всюдисущого страху. Страх рухався. Гівіко відпустив гуму. Камінець пролетів повз ворота рогатки і попрямував у небо. Друга спроба Гурама залізти на дерево також не була успішною. А тієї миті, коли це сталося, страх пролітав над головами сім’ї Дарчія.
Сміливий камінь
Камінь — це вічність. Води відійдуть і прийдуть знову, а камені залишаться — так сказано про них. Спочатку було каміння, потім — усе інше. Тому що камінню — мільярди років. Інколи це — сплави вулканічної лави, інколи — окремі піщинки, інколи — поєднання сірки й вугілля, та ми сприймаємо його як просте каміння.
Гівіко підняв із землі й запустив у небо звичайний, на перший погляд, нічим не примітний камінець. Той потрапив до двигуна величезного винищувача, пошкодив залізного монстра й підірвав його. Відтак камінь упав назад на землю, ніби нічого й не було. Лежатиме так сотні років, допоки хтось випадково не помітить його й не використає в чомусь: як матеріал для будівництва, для укріплення дамби, або щоб заповнити яму чи просто кинути у воду. Після того мине ще сто років, а з каменем нічого не станеться. Тому що камінь — це вічність.
Ми можемо думати, що камені щасливі. Але це не так. В природі камені бувають двох типів: благородні й прості, безсмертні. Різниця в тому, що останні не мають ціни, а рідкісні камені коштують дорого. Та годі про це!
Допоки цей маленький хлопчик його не знайшов, не взяв і не поклав до рогатки, існування каменя було одноманітним. Потрапити до дитячих рук не надто приємно, особливо коли ти лежиш на березі озера. Спочатку камінь подумав, що його кинуть у воду. Впасти в озеро для каменя було не так вже й добре. Доведеться лежати там до наступного похолодання. Мало шансів, що він комусь знадобиться.