Але сталося не так: камінь опинився у гумці рогатки, ним прицілились у величезне чудовисько й відправили у стрімкий політ. Кілька десятків секунд він летів. Він мусив збити винищувач. Єдиною можливістю здійснити це було потрапити у реактивний двигун. Так він і зробив. Вдерся до середини і потрапив у такий гармидер, що знепритомнів.
Коли ж він повернувся на землю, підірваний літак ще був у небі, весь у вогні. Видовище було дійсно незвичайним. Камінь зрадів, що це його заслуга, що це залізне чудовисько згорить у повітрі, впаде на землю, розсиплеться на частини й покриється іржею. Мине ще років десять, й іржа повністю з’їсть його. Це стане ще одним доказом вічності каміння. Воно не боїться ані вогню, ані дощу, ані часу і тим більше не боїться каміння, яке пожбурила людина. Тому що камені не бояться каменів.
Залізні кайдани
Страх вибухнув. Залізяка у вогні пролетіла над головами Дарчія й зникла за горою. Оглушливий звук скинув юного артилериста з дерева. Занурений у траву Гурам підхопився, підбіг до Гівіко, і йому відлягло від серця після того, як він побачив усміхнене обличчя малого. Віра повільно підвела голову від землі. Поглянувши на живого чоловіка і розгубленого сина, вона спокійно встала, обійняла Гівіко і крізь сльози подивилась на чоловіка. Шум поступово стих. Страх відступав.
— Живі? — незграбно спитав Гурам.
Над котеджем Дарчія стояв незвичний спокій. Чутно було лише тріпотіння парашута російського пілота, що вистрибнув з літака. Він спускався мирно і спокійно.
— Я ж казав, тату! Збив, — гордовито мовив син.
Батьки поглянули вгору на пілота в небі як на інопланетянина. Падав собі чоловік. Він опускався у їхній двір, тому їх цікавило, чи він іде з миром, чи з вогнем і мечем. Та коли парашутист наблизився до котеджу на відстань кількох метрів, Віра та Гурам одночасно подумали, що замість цього чоловіка мало впасти вибухове залізяччя вагою в двісті сорок кілограмів.
Гівіко надумав залізти назад, на дерево, і за мить вже був на своєму посту. Гурам засунув руку до кишені, дістав пластинку й поклав одну пігулку між язиком і піднебінням, а Віра Кекелідзе стиснула зуби й зі сповненим відрази поглядом приготувалась до нападу — так, як готуються матері, коли їхнім дітям загрожує небезпека.
Наша гостинність
Пілот упав на землю.
— Ой… — сказав він.
— Я тебе збив, я тебе збив! — прокричав з дерева Гівіко й прицілився з рогатки. Сіоньський камінець влучив пілоту в стегно.
— Ой, мамочкі, больно… — він розтер місце болючого удару й насилу зняв ремені парашута. Якби хтось випадково побачив цього військовика, що розлігся на землі, то легко зрозумів би, що він щойно вистрибнув з літака.
— Що ти зробив, синку?! — сумним голосом промовив Гурам. Складно було збагнути, чи це запитання стосується того, що Гівіко заліз на дерево, чи того, що привів незваного гостя.
— Стоять! Ні с мєста! — наказала Віра Кекелідзе і несподівано витягла з кишені кольт М1911.
Гурам усвідомлював, що наступне його запитання прозвучить емоційно порожньо, і ніхто не зрозуміє, стосуватиметься воно пістолета, що раптово з’явився в руках у дружини, чи доцільності процесу взяття в полон. Та символічне запитання він усе ж поставив: — Що ти робиш, Віро?
— Беру полоненого! — відповіла Віра і звела курок.
— У нас полонений, у нас полонений! — ще голосніше прокричав Гівіко.
Льотчик на мить замислився. Зібраної інформації було недостатньо для розуміння ситуації, тому він почав озиратись довкола. По дошках, що лишились від паркана, він зрозумів, що впав у двір. Скоріш за все, у володіння агресивної жінки і спокійного чоловіка. Ця стурбована істота з зачіскою і в халаті, яка говорила, мала б бути дружиною стриманого чоловіка.
Двір був доволі просторим, у ньому було кілька десятків котеджів, але інших мешканців ніде не було видно. Мабуть, ховалися в будинках або давно кудись переїхали.
І тут — о, диво! В кутку подвір’я він помітив туалет, геть схожий на туалет у його селі. Відмінність була лише в тому, що у цієї споруди не було дверей, і він спитав:
— Что случілось?
Годі було зрозуміти, чи це питання стосувалося сріблястого кольта Віри Кекелідзе, чи безмовного обличчя Гурама Дарчія, чи історичного монумента без дверей.